— Зараз я тебе відпущу, тільки не рухайся і не галасуй.

Радість вливалася в душу, витісняючи звідти паніку і страх.

— Це ти! — прошепотіла вона одними губами.

Тиск поменшав, і Аріяна змогла трохи повернутись. Нещодавній рятівник напівлежав поряд з тривожним виразом обличчя.

Як добре, що це саме він!

— Якого водяного ти тут робиш?!!

Він озирнувся в просвіт поміж коріння. Аріяна глянула також. Так, звір вже мав би бути тут.

— Де він?

— Тихо. Його відволік твій дракон, та це ще не значить, що він не може повернутися.

— Малюк?!

Аріяна різко сіпнулася до виходу і знову опинилася міцно притисненою до землі.

— Не сходь з розуму!

— Я повинна допомогти Малюку!

— Божевільна! Ти впевнена, що це ТВІЙ дракон? Та будь-хто знає, що не народився ще звір, здатний протистояти дракону!

— Він ще зовсім дитя!

— Він дракон! Та й допомогти ти йому нічим не зможеш! Вовк одним стрибком переламає тобі хребет, тільки себе занапастиш.

— Відпусти!

— Хочеш смерть шукати — на всі чотири сторони! Та не забувай, що ти тут не одна!

На цьому Аріяна охолонула. Він правий. Хлопець врятував їй життя, двічі, і вона не має права наражати його на небезпеку.

— Відпусти, я буду поводити себе тихо.

Вона відвернулася і придушила в собі схлип. Сльози несподівано навернулися на очі. Ніколи не думала раніше, що можна так часто плакати, як за останні два дні.

— Не сумуй. Дракон твій викрутиться, навіть не сумнівайся.

Хлопець замовчав.

— І я допоможу тобі повернутися додому. Обіцяю.

Аріяна зі здивуванням повернулася до нього. Не пригадувала, щоб встигла розповісти йому про свої неприємності. І його ставлення до неї від останньої зустрічі досить-таки помітно змінилося. В кращий бік.

— Звідкіля ти знаєш?

Він ледь помітно іронічно посміхнувся.

— Ти багато чого говорила в печері.

Шморгнувши носом, Аріяна замислилась. Навіть і не підозрювала раніше що говорить крізь сон.

— Тоді чому покинув мене зранку?

— Прорахувався. Думав, проспиш до півдня і я встигну повернутися. Взагалі-то не підозрював, що сама покинеш печеру. І я все ще не повністю тобі довіряю, врахуй це.

— Але чому?

Той підняв брови в здивуванні.

— Ти дивно одягнена, тягаєш із собою дракона. І розмовляєш мовою Чужинців.

— А ти хіба ні?

— Ти не розумієш. Або прикидаєшся, що не розумієш.

— Та я взагалі нічого тут не розумію!

— Цією мовою розмовляють лише моя бабуся та я. І Чужинці. Але вони не наші.

— Я все рівно не розумію. Як це тільки ти і твоя бабуся? Це ж універсальна мова! Хтось же мав навчити вас. І хто такі Чужинці?

— Не час пояснювати. Або ти з них, або я уяви не маю, хто ти така. І взагалі, як опинилася саме тут, та ще й на відьму напоролася?

— Я побачила згори дим, пішла людей шукати. А тут та дівчина...

— Ти бачила Даринку?!

На його обличчі з’явилася тривога. Він хотів було вибратися зі сховку, але Аріяна зупинила його.

— Вона втекла. Я відволікла їх увагу на себе.

Він обернувся і уважно поглянув на неї.

— За це дякую.

— Загалом, я й сама не знала, що так вийде, так що не моя заслуга.

— Все рівно...

Вони замовчали.

— Якщо мені не довіряєш, чому вирішив допомогти? І коло озера врятував. Як ти там опинився?

— Спостерігав за тим, куди ти попрямувала, з вікна. Спочатку навіть не повірив, коли побачив, що до озера пішла. Подумав, підступ якийсь, спеціально відвертаєш увагу, і вирішив прослідкувати за тобою. Та коли ти з головою пішла під воду... Думаю, Сірий вже не повернеться. Зачекай, я розвідаю обстановку.

Він виліз назовні і обережно озирнувся.

— Виходь, здається все спокійно.

Аріяна вибралася слідом. Вона струсила зі себе бруд, почала витягати з волосся гілочки та інше сміття, неспокійно поглядаючи в бік стежки. Нікого не було. І Малюка також.

— Чекай тут, зараз прийду.

Дівчина і сказати нічого не встигла, як хлопець зник в лісі і майже так само швидко повернувся.

— Йдемо, краще якнайшвидше забратися звідсіля.

Аріяна глянула вслід хлопцю, що знову рушив вперед, і, провагавшись хвилю, попрямувала за ним.

— Я все ще не знаю, як тебе звати.

— Моє ім’я Ілля. А ти...

— Я вже казала — Аріяна.

— Значить — Ріяна?

Вона здивовано поглянула на співрозмовника.

— Тут є схоже ім’я?

— Чому ж нема? Є. Ріяна, Яна, Рія, Арія.

Це ж треба. Вдома так її ім’я скорочували лише друзі.

— А в нас є таке ім’я — Ілля.

— Де це — у вас?

— Там, звідки я сюди потрапила. Я не знаю, де це, тому що не знаю, де сама знаходжуся...

Аріяна задумалася. Все це було доволі незвично. Дивне місце з дивними хатинками, русалками, відьмами, практично повною відсутністю універсалу — і в той же час з ідентичними формами життя, схожими іменам... Ілля... Можливо, це подорож у часі? Та хіба такі подорожі можливі? Вдома осінь, тут весна...