— Та зажди, зажди, Алексо! Та що ж ти робиш? Ну, стривай! Я ж тобі кажу, Алексо, — викрикувала вона, ледве переводячи подих.

Але Олесь не чув нічого і схаменувся тільки тоді, коли раптом почув здивований голос Валенто Клаудо:

— Оце так картина! Як я бачу, ти, юначе, часу не гаєш. Та й Марта теж — тиха-тиха, а бач, що воно виходить!

Тепер настала черга почервоніти й юнакові. Справді, якось воно вийшло трохи не так… Валенто Клаудо стояв біля дверей і похитував головою, поглядаючи то на Олеся, то на Марту, які почували себе дуже ніяково. Першою опанувала себе дівчина. Вона кинулася до механіка й обхопила його шию руками:

— Дядю Валенто, та ти ж зрозумій, що сталося! Алексо все згадав!

— Що згадав? — не зрозумів одразу Клаудо.

— Все про себе, що з ним раніше було. Ми слухали радіо, і раптом мені пощастило спіймати московські дзвоники, як вони відбивали мелодію… Алексо враз зблід, і я подумала, що він захворів… а він каже мені мовчати, а сам такий блідий і напружений… а потім усе й згадав, розумієш, дядю Валенто? І тоді ми обоє дуже зраділи… Ну, і тоді Алексо…

— Гм… — трошки недовірливо пробурмотів Клаудо, все ще запитливо поглядаючи на Олеся.

— Це правда, Валенто, — дивлячись йому просто у вічі, мовив юнак. — Я не знаю, як саме це сталося, але я згадав усе. І тепер ти, нарешті, повіриш мені, що я нічого не хотів від тебе ховати. Бо тепер я можу розповісти про себе все-все… все життя!

— Отак-таки зразу й згадав усе? — перепитав іще Валенто.

— Не знаю… може, і не одразу, а за кілька хвилин. Я не можу сказати, як це було. Але зараз ніби я ніколи нічого й не забував.

— Ну, тоді мені лишається тільки поздоровити тебе, Олесю, — широко посміхнувся чесний Валенто Клаудо. Він відкрив обійми: — Іди-но сюди, я теж розцілую тебе! Можливо, це тобі й не буде так приємно, як попередній поцілунок, але…

І він притиснув до себе юнака.

— А тепер розкажи мені, хоча б і коротенько, що ж саме ти згадав про себе? — спитав, відпускаючи Олеся, Валенто. Він сів на ліжко, уважно вдивляючись у схвильоване обличчя юнака.

Але як розповісти коротенько про ціле життя? Збиваючись, перестрибуючи з одного на інше, Олесь говорив про те, що згадувалося найпершим, що здавалося найважливішим. І хоч це була й дуже кострубата, незв’язна розповідь, обидва його слухачі, і Марта, і Валенто Клаудо, слухали, не пропускаючи жодного слова. Адже перед ними був тепер і той самий, і дещо інший Олесь. Той самий, бо він лишався звичним для них, безпосереднім, жвавим юнаком; інший — бо з його розуму спала пелена, яка заважала йому, пригнічувала. Олесь пам’ятав! Він пам’ятав усе-все, наче й не страждав ніколи від того чорного провалля в пам’яті!

Раптом юнак спинився. Він глянув на Марту, потім на Валенто Клаудо, трохи завагався і нарешті мовив:

— І як же мені хочеться додому! Ой, і сказати не можу! От коли не пам’ятав нічого, то було якось по-іншому. Здавалося, є десь дім, далеко-далеко… наче в тумані, невиразно. А зараз так ясно бачу любу мою Батьківщину, така вона мила моєму серцю, що аж стискається все всередині… І коли тільки мені пощастить її побачити?..

Справді, коли таке може статися? І хіба ж тут залежить щось від волі самого Олеся, закинутого долею у бурхливий вир подій, заплутаних і складних?.. Звісно, ні; йому лишається тільки чекати і мріяти, мріяти про далеку Батьківщину, про повернення до неї, рідної…

Валенто Клаудо співчутливо поглянув на юнака:

— Все прийде в свій час, друже! Бач, хоча ти й не вірив, а сталося так, як тобі казали і я, і Капітан: адже пам’ять до тебе повернулась? І далі теж буде все прекрасно… До речі, ти вже сказав Капітанові про новину з тобою? Ні? Ех, ти, а він напевно дуже зрадів би, почувши про таку приємну подію!..

Капітан?.. Олесь трохи розгублено подивився на Марту. її очі були опущені.

— А чого ж, і справді, ти досі не сказав Капітанові про це? — вів далі Валенто, не помічаючи, як з обличчя юнака потроху збігала радість.

— Ну… коли б же я міг?.. — повільно сказав Олесь. — І я не знаю, чи буде це йому зараз цікаво… можливо, Капітану воно й ні до чого…

— Як так? Що ти говориш? — щиро обурився Валенто. — Та як ти взагалі можеш казати таке? Капітан, який так любить тебе…

Олесь ще раз подивився на Марту. Вона ніби нічого не чула. Тільки її тонкі пальці, що нервово перебирали край накинутої на плечі хустки, виказували її внутрішнє напруження. І тоді Олесь швидко сказав, наче кинувшись у воду:

— Капітан нікого не любить. Він не любить людей.

Валенто Клаудо не зміг приховати свого подиву. Мабуть, він ніяк не чекав таких слів. Його рот відкрився, потім закрився, наче вкрай обурений механік не міг знайти слів. І вже після того Валенто вибухнув:

— Ти… ти говориш таке! Та як ти насмілюєшся судити Капітана, який врятував тебе? Капітана, який ставиться до тебе, мов до рідного сина! Він не любить людей, га? І це ти кажеш про людину, яка держить тебе при собі, яка на твоїх очах вирішила ще й допомогти моєму другові, Педро Дорільї? Ні, це ні на що не схоже! Марто, чи ти чула таке?