Батарея, яка мала завдання розстріляти «Люцифер» при першій же його появі, була добре замаскована, так уміло, що навіть досвідчений командир дивізіону ледве розпізнав її, та й то вже зовсім наблизившись до неї. Два старі, обскубані стоги сіна, що незграбно стирчали трохи осторонь дороги, — ото було й усе, що бачило в цьому місці людське око.

Проте в тих стогах були заховані чотири скорострільні автоматичні гармати. Дві з них дивилися своїми жерлами на північ, дві — на південь. Досить було натиснути на сигнальну кнопку, щоб ті гармати засипали шлях в обидві сторони смертоносними снарядами. А сигнальна кнопка містилася тут-таки, поруч з телефонним апаратом, який з’єднував цю батарею з сусідніми постами, поруч з стереоскопічною трубою, роги якої раз у раз поверталися з півдня на північ і з півночі на південь.

Такі самі замасковані артилерійські застави були встановлені по багатьох пунктах. І всі вони мали однакове завдання: негайно відкрити нищівний вогонь по «Люциферу», де й коли б він не з’явився.

Минуло близько години. Черговому офіцерові, який ретельно перевіряв обидва напрями, дивлячись у стереоскопічну трубу, здалося, що його прилад повертається не так легко, як досі. Він уже збирався покликати техніка і наказати йому перевірити і, можливо, змазати шарніри, як у ящику телефонного апарата ніби щось зашаруділо. Офіцер здивовано поглянув у той бік. Коли б то був сигнал, то з ящика пролунав би пронизливий зумер. А що це за шарудіння, невиразне й сухе?.. Може, щось зіпсувалося в телефоні?

Він узяв телефонну трубку, підніс її до вуха. Так, дивне шарудіння долинало з неї! Немовби хтось шепотів здаля: чути було чийсь приглушений голос, який швидко-швидко щось говорив, але всі слова зливалися в одноманітне гудіння, не можна було нічого розібрати.

— Алло! — гукнув офіцер. — Алло! Що таке? Говоріть ясніше й повільніше. Не поспішайте так, мов на пожежу! Алло! Чуєте?

У відповідь він почув далекий голос, що, старанно вимовляючи склади слів, заїкаючись, так і не спромігся нічого сказати до пуття. Офіцер розсердився:

— Та що ви там, говорити розучилися, чи що? Я не розберу жодного слова! Повільніше, чіткіше, кажу я вам! Це південь чи північ?

У трубці щось забулькало, затріщало. Але тепер офіцерові пощастило розібрати кілька окремих слів:

— Пошкоджено… хвилин тому… північ… лишився сам… усі інші…

— Що за дурниця, чорти б їх забрали! — аж вилаявся з досади офіцер. — Чи то говорить пост "Північ", чи щось про північний напрям хочуть сказати? А коли щось пошкоджено, то треба негайно полагодити! Чортзна-що! Ей, ви там! — заволав він знову у трубку. — Що сталося? Не можна нічого…

Він раптом спинився, і трубка випала з руки. Офіцер почув зляканий вигук сержанта, який замість нього дивився в окуляри стереоскопічної труби:

— "Люцифер"! «Люцифер»! Виїздить з лісу, пане офіцер!

Офіцер припав до окулярів, відштовхнувши сержанта. Так, навіть у сутінках було ясно видно, як з боку лісу Фонтіверос до застави вздовж шляху рухається краплиноподібний витягнений корпус великого автомобіля. Сумніву не було: це «Люцифер»! Рука офіцера намацала кнопку й натиснула її. Сигнал подано! Але, не довіряючи й цьому, офіцер ще закричав на весь голос:

— Вогонь! Вогонь! Негайно!

Це було зайвим. Ще до того, як до вартових біля гармат, скерованих на південь, долинув голос офіцера, вони вже натиснули на механізми затворів. Клацнула сталь. Але… але пострілу не сталося! У мертвій тиші брязнув другий затвор. І друга гармата також не вистрілила! А величезний сіро-зелений автомобіль, страшний «Люцифер» наближався, здавалося, з неймовірною швидкістю, його зображення в окулярах стереоскопічної труби зростало щомиті…

— Вогонь! — люто закричав офіцер. — Під суд! Розстріляю на місці! Вогонь!

Артилеристи заметушилися біля затворів, щоб замінити снаряди, які, очевидно, дали осічки, — обидва водночас. Проте затвори не відкривалися! У складному механізмі скорострільних гармат щось заїло, затвори немов прикипіли. І найдавнішим було те, що це трапилося знову одночасно в обох гарматах.

Повернути в потрібному напрямі дві інші гармати, що були націлені на північ?.. Але на це вже не вистачало часу. Артилеристи стояли як укопані. Вони почули владний гучний голос, що гримів у повітрі, мабуть, підсилений гучномовцями. То був голос з «Люцифера», який наближався до батареї, схованої в стогах.

— Отже, ви готувалися розстріляти мій «Люцифер»? Ви не зважили на мої попередження й продовжуєте допомагати фалангістській поліції полювати на мене? Ну, що ж, ви самі приготували собі смерть!

"Значить, він бачить нас, незважаючи на все маскування!" — промайнула в чергового офіцера блискавична думка. Відчай охопив його, бо він, як і інші, чув тривожні розповіді про долю знищеного Сивим Капітаном міноносця "Сан-Себастіан". Невже ж і з його батареєю станеться щось подібне?..