Пам’ятаю, до відкриття Всесвітньої виставки в Парижі було споруджено Ейфелеву башту. І тоді ж таки французький учений Фансе вказав на соломинку жита як на кращий приклад стрункої, міцної й вишуканої споруди. Він писав, що Ейфелева башта, порівняно з більшістю рослин, — незграбна й широка. Висота соломинки жита з триміліметровим діаметром біля основи дорівнює приблизно тисячі п’ятистам міліметрів. Ейфелева ж башта, щоб зрівнятися міцністю й висотою з соломинкою, повинна бути у вісімдесят три рази вища.

Все це спало мені на думку, коли я блукав і шукав соломинку. В лісі трав я побачив неймовірної довжини жовту трубу, що підіймалася в небо й була перев’язана в різних місцях величезними вузлами, здається — колосок жита! І тут я переконався: даремно шукав. Зовсім забув, що я в багато-багато разів менший, ніж ця соломинка.

Сухе стебло рослини було порожнисте й тонке. Я його зрізав гострою скалкою черепашки. І ось настала хвилина: тримаючи стебло в роті, я пірнув і спустився на дно річки.

Обережно й повільно зробив перші кроки до дну; один кінець стеблини в роті, другий— над поверхнею води. Дихати ротом було важко, стебло заважало кожному рухові. Над моєю головою товща води. Але не слід про це думати. Треба весь час пам’ятати: як би не спіткнутись, не впасти, не випустити з рота стеблину, не занурити її горішній кінець у воду. Я зробив кілька непевних кроків. Дорогу мені заступив якийсь великий пагорб, що дивно виблискував. Треба обминути його.

Але стало страшно. Пагорб трохи піднявся, розсунувся в основі, і з нього показався відросток. Дивна жива істота, спираючись на відросток, що вистромився назовні, рушила просто на мене і вдарила тупим струменем води. Вода — у воді! Я впав, але трубки не випустив. Пагорб знову обдав мене водою. Наче з брандспойта, наче з металевого наконечника, надітого на кишку пожежної машини, бив мене струмінь. Я лежав на дні річки, не випускаючи трубки з рота, дихав. Удари струменів припинилися. Підвівся. Побачив: ця “жива споруда” присунулася зовсім близько і тягне мене до себе, всмоктує. Я вхопився за стовбур підводної рослини. Трубка вирвалася з рота. Захлинаючись, я спробував виплисти на поверхню…

Аеростаті Сріблястий аеростат у воді! Я сидів під куполом і вільно дихав. Як я в ньому опинився? Який випадок врятував мене?

Упустивши трубку, захлинаючись, я зробив якийсь рух, щоб піднятися на поверхню, і опинився в аеростаті. Він висів на гілках того підводного дерева, за яке я вхопився, коли впав. Хто тут повісив аеростат? Хто наповнив його повітрям? Про це згодом.

А тут одразу скажу — опинившись в аеростаті, я збагнув: пагорб, який тягнув мене, всмоктував, бив у мене струменем, був звичайною беззубкою, двостулковою черепашкою. Цей молюск напівзакопується у м’який грунт водойм. Стулки його поволі розмикаються, і через щілину вистромлюється нога — м’який жовтуватий тупий відросток. Молюск повзе по дну. Швидкість двадцять-тридцять сантиметрів на годину. У беззубки два сифони: ввідний і вивідний. Починає діяти ввідний сифон — і дрібні живі істоти, що плавають у воді, втягуються з великою силою. І рогові лопаті заганяють захоплену живу їжу в рота. Непотрібна, відпрацьована вода витісняється через вивідний сифон.

Беззубка наїлась — зімкнулися стулки, вона перетворилась в непорушний пагорб.

Течія ледь-ледь погойдувала підводний аеростат, в якому я сидів. Його прозора сферична оболонка, міцно і вміло напнута на густу мотузяну сітку (надійний каркас!), була прикріплена до стовбурів підводних дерев.

Чи не цей аеростат я побачив у ту мить, коли пліт перекинувся? Можливо, що десь тут, під деревом, до якого прив’язано цей аеростат, лежить мій щоденник… Зовсім близько!

Сидячи на одній з мотузок сітки, упираючись ногою в другу, я відпочивав.

Легкі тіні з’являлися, ковзалися, зникали в глибині вод. Чути було невиразні звуки. Вони виникали і танули. Напівсутінь. Там, над річкою, високо — сонце. І його тепле проміння, заломлюючись у воді, тяглося у цей примарний світ.

Час! Швидше на берег! Роздобути нову порожнисту стеблину і відразу ж повернутись і пірнути під цей аеростат.

Треба покинути тихий кришталевий прозорий домок, поки не повернувся той, хто його побудував…

Вісім очей, палаючи фосфоричним блиском, глянули на мене з-за стовбура сусідньої підводної рослини. Він! Господар і будівельник підводної споруди. Водяний павук! Сріблянка-аргіронета!

Цей підводний дзвін — його гніздо — я вважав за аеростат.

“Тікати!” — майнула в мене думка. І тут-таки інша: “Я не на землі! Треба виринути. Відплисти!”

Секунди розгубленості й замішання. І в ці секунди я побачив, як від сріблянки потягнувся канат. Але не до мого пристановища, а кудись убік. Раптом канат обкрутився навколо якоїсь рослини. Потім водяний павук потягнув його знову вперед і знову назад.

Я дивився, спостерігав. І зовсім забув, що сиджу в оселі іншого такого самого павука, забув, що й мій водяний господар-павук може раптом повернутися додому і застати мене — непрошеного гостя.

Не відриваючись, я стежив, як сріблянка прикріплювала канат то до стовбурів біля самісінького дна, то до каміння. Канат рухався в різні боки і видавався зовсім живим. І весь час горіли у воді фосфоричним вогнем вісім очей, що дивилися навсібіч. Ні на жодну мить у жодному місці канат не заплутався, не порвався. Він ліг на дно річки, утворивши ламаний багатокутник. Я помітив, що в тих місцях, де сріблянка прикріплювала його до стовбурів рослин або до інших непорушних предметів, канат був товщий. Щохвилини збільшувалася кількість ліній в багатокутнику, і поступово лінії утворили густу сітку.