— …Це трапилось літ десять тому, — оповідав боцман. — Вийшли ми з Кадіса на добре оснащеній каравелі “Фортуна” й рушили до берегів Африки по слонову кістку. Вітер був попутний, і ми через кілька днів пропливли Гібралтарську протоку. Океан зустрів нас штилем, ну прямо таким, як сьогодні. І ось тут-то, братці мої, дрейфували ми, як ви гадаєте? Не багато й не мало, цілих три тижні… їсти вже було нічого, і наші животи поприлипали до кісток, а язики стали сухі, як тараня. Ледь-ледь пересовували ноги, а два слабаки віддали кінці, і ми кинули їх у море… Та вони були такі худющі, що, певно, й акули ними погребували…

Коли ми думали, що дійдемо ручки від спраги й голоду, дмухнув свіжий вітерець. Він усе дужчав і дужчав, і надвечір нас тіпало, наче в лихоманці… Здавалося, всі чорти й відьми розгулялися на своєму пекельному весіллі. Корабель жбурляло, як тріску. Я вже гадав, що більше ніколи не промочу свою горлянку доброю склянкою вина…

Тут оповідач замовк, жестом показавши, що в нього пересохло в горлі. Габріель мерщій налив йому в кухоль, і боцман сьорбнув із нього.

— Так ось тут і почалося… Скільки, житиму, довіку не забуду. Розкажи мені про це хтось інший, я назвав би його базікалом і заткнув йому пельку… Вдосвіта буря вщухла, і ми побачили на обрії величезну чорну скелю. Нас несло прямісінько на неї. І, бий його лиха година, як не намагалися ми змінити курс, нічого не виходило! Височенні хвилі люто бухали в круті береги цієї, будь вона тричі проклята, скелі! — Тут Хуан спересердя сплюнув на палубу. — Якась небачена сатанинська сила тягла корабель прямо-прямісінько на скелю. Всі стали молитися, готуючись рушити на той світ. Виходу не було… Раптом моя шпага вирвалась і… по повітрю помчала до гори. Слідом за нею, розірвавши пояс, полетів пістоль… І це не тільки в мене. В повітрі пролітали шпаги, пістолі, шаблі, ядра… Одне слово, за хвилину вся команда лишилася без зброї. Навіть ніж у нашого кока забрала скеля разом з казанками…

Федя бачив, як слухачі, вірячи боцману, бурхливо реагували на його розповідь. Вони охали, ахали, сплескували в долоні, а дехто, захопившись, сидів непорушно з роззявленим ротом.

— На палубі не лишилося жодної гармати. Усе помчало до клятої скелі. Цвяхи з пронизливим свистом вилітали з обшивки… Все залізне притягувала до себе скеля. Каравела розповзлась на шматки, і ми всі опинились у воді. Наш капітан, мій найкращий друг Лопе, не встиг навіть скинути лати, і його, бідолаху, теж понесло до скелі. Так і прилип до неї, як муха до меду… Я все бачив, а допомогти другові не зміг…

Тут боцман замовк і, втерши п’яні сльози, знову сьорбнув із кухля. Ні в кого з присутніх, крім Феді, в цю хвилину навіть гадки не було, що він міг сказати неправду. Всі, затаївши подих, чекали розв’язки.

Та Хуан не поспішав, він мав досвід у цьому. Йому доводилось вигадувати ще й не такі історії. Врешті, вирішивши, що годі більше мучити слухачів, він сказав:

— Коли я опинився у воді, то вирішив, що тут мені й кінець. Та, на щастя, поряд пропливала порожня бочка з-під вина. Я схопився за неї і врятувався… З п’ятдесяти трьох чоловік врятувався я один… Три дні й три ночі бочку носило по морю, доки мене не підібрало португальське судно, яке йшло до мису Доброї Надії…

— Що ж то була за гора? — зі страхом спитав Габріель. — Адже ми теж можемо на неї наскочити? Де вона знаходиться?

Хуан поблажливо зиркнув на кока.

— Ця гора зветься Магніт, а де вона знаходиться, жодна людина тобі не скаже. В тім-то й штука, що вона з’являється то в одному місці океану, то в другому…

Конопатник явно заздрив боцману. Йому теж хотілося видати себе за стріляного морського вовка, та як він не намагався, нічого цікавого придумати не міг. Врешті хитрун конопатник із серйозним виглядом заявив:

— На цю іродову гору Магніт, щоб не збрехати, літ п’ятнадцять тому наскочив і наш корабель… Тільки з ним сталася ця пригода а є. в океані, а біля берегів Греції. У нас теж усі. загинули, усіх потягло до гори, а я заліз у бочку, тільки не з-під вина, як ти, Хуан, а з-під солонини, і таким чином врятувався. Ваша каравела, Хуан, наскочила на ту самісіньку гору, що й наш корабель, але на п’ять років пізніше, після того, як із Середземного моря вона встигла приплисти в Атлантичний океан…

У боцмана аж рука свербіла заїхати по фізіономії нахабу конопатника, та він вирішив стримати себе, сподіваючись, що найближчим часом трапиться нагода провчити Луїса. А той, ніби й не помічаючи похмурого обличчя боцмана, спитав:

— Хуан, невже ти не помітив на самісінькій вершині гори Магніт якір? Він з нашої каракки…

— Нічого я там не бачив, — сердито буркнув боцман.

Бажаючи піднести свій авторитет в очах слухачів, він став оповідати нові, ще фантастичніші історії. Вражені моряки тільки ахали, слухаючи розповіді про семиголових морських зміїв, за розмірами разів у п’ять більших, ніж “Улюбленець Нептуна”, про кочуючі острови, на яких знаходяться цілі держави, про їхніх жителів із собачими головами, про велетнів людоїдів з очима на лобі й потилиці, про чарівних сирен, що своїми піснями заманюють мандрівників у морські безодні…

Феді давно набридло слухати п’яні теревені боцмана, і він, побачивши Ніанга, кинувся йому назустріч.

— Де ти був? Я весь ранок тебе шукаю, — сказав Федя.

— Я чистив капітанів камзол… Дієго послав розшукати тебе. Він хоче зіграти з тобою в шахи…

— Зачекає. Давай краще вилізем на щоглу.

— Давай. А боцман не лаятиме?

— Йому зараз не до нас, — махнув рукою Федя. — Він ще три години базікатиме.

Хлопчики полізли до порожнього марсового майданчика, на якому відмовився нести вахту Альфонсо.