Запанувала тиша. Усі мовчали. Гуго, очевидно, настраханий словами Дієго, весь згорбився, жили на його худій шиї налилися кров’ю, ліву щоку помітно пересмикувало. Вже примирливо, тоном підлеглого, він сказав:

— Навіщо нам сперечатися, ваша милість? Адже тут тільки ви, я та герцог благородної крові. Хіба ж годиться заводити чвари в присутності мужланів? Та ще й із-за якихось дрібниць…

— Гаразд, кінчай теревені, — махнув рукою капітан. — Кидай кості — твоя черга.

Гра почалася знову. Цього разу вигравав уже хазяїн каравели.

— От бачите, пане, — люб’язно всміхнувся Гуго, — фортуна непостійна. Зірки стали на ваш бік…

“Ну й хитрун же астролог! — подумав Федя. — Базікає про розміщення зірок, а сам непомітно підігрує капітану. Ось тільки що пересунув кості й замість того, щоб виграти, програв… Цікаво, чи бачив де Дієго? Мабуть, бачив, адже він пильно стежить за грою…”

Переконавшись, що гра нечесна, Кудряш перестав спостерігати за нею. Він дістав з кишені коробку цукерок, відкрив її і простяг Ніангові. В цей час до каюти зазирнуло сонце, і в його промінні напівпрозорі цукерки-льодяники засяяли, немов коштовне каміння, переливаючись зеленими, голубими, жовтими, синіми барвами.

— Що у вас, герцог? — вигукнув Доменіко. — Що це?

Всі повернули голови в бік Феді. Гра припинилась. Федя з подивом побачив, як у гравців витягнулись обличчя, заблищали жадібно очі. Доменіко, вирячившись, стояв із розкритим ротом. Луїс, потираючи руки, нервово хихикав. Капітан рвучко підвівся з-за столу й, мов заворожений, втупився в коробку з цукерками.

— Сховай! Сховай мерщій! — шепнув Ніанг, смикаючи Федю за рукав.

“Що таке? Чому вони раптом заніміли?” — подумав Кудряш і люб’язно запропонував Ніангові:

— Бери, не соромся…

Той несміливо взяв дві цукерки.

— Чому ж так мало? Бери ще, — підохотив його Федя.

— Мені! — не стримавшись, заревів капітан. — Мені теж!

— Будь ласка, — Кудряш простяг коробку хазяїнові й гостям, — беріть усі.

Відштовхуючи один одного, тремтячими від жадоби руками Луїс, Доменіко, а за ними й алхімік блискавично розхапали цукерки й стали ховати їх у кишені.

— Що ви робите, герцог? — жахнувся капітан. — Навіщо віддаєте цим йолопам коштовності?

Федя посміхнувся, збагнувши нарешті, що моряки й капітан сприйняли цукерки за діаманти. Він узяв кілька льодяників, що прилипли були до дна коробки, і спокійнісінько поклав їх до рота. Очі в присутніх округлились, коли вони почули хрускіт цукерок під Фединими зубами.

— Навіщо ти їси камінці? — злякано спитав Кіанг.

— Які ж це камінці! — зареготав Федя. — Ти скуштуй їх сам.

Несміливо поклавши до рота цукерку, Ніанг раз, другий перевернув її язиком, і обличчя його осяяла блаженна посмішка.

Тоді й капітан, і гості стали куштувати різноколірні камінці, які вони спочатку вважали за діаманти. Голосно сопучи, вони з серйозним виглядом стали обсмоктувати й розжовувати ментолові цукерки. Першим покінчив з ними Луїс; Федя зрозумів це з його очей, які благально дивилися на хлопчика. Одначе Кудряш, на велике розчарування капітана й гостей, змушений був тільки розвести руками: другої коробки в нього не було.

Протяжно заскрипівши, двері прочинилися, І на порозі з’явився стерничий.

— О, у вас тут чудово! Приємна прохолода. А в мене все розігрілось, наче в пеклі.

— Заходь, Франсіско! Де це ти був? — не повертаючи голови, спитав захоплений грою капітан. — Яким обідом нас пригостив герцог, коли б ти тільки знав! Тобі явно не поталанило… А от Луїс, коли йдеться про їжу, віддалік чує. — Вдоволений власним дотепом, капітан всміхнувся тонкими губами.

Помітивши посмішку Дієго, Доменіко, очевидно, прагнучи заручитися прихильністю хазяїна, зареготав. Тикаючи грубезним пальцем в бік конопатника, він підхопив:

— Авжеж, черево у Луїса дай боже! їсти він любить… Бика стріскає — не відійде!..

Алхімік і собі захихикав:

— Пам’ятаєте, ваша милість, як біля Канарських островів ми спіймали здоровенного тунця? Луїс сам його всього з’їв… Хи-хи-хи!..

— Ще б пак, не пам’ятати… Мало того, що він півтунця з’їв, та ще й прикинувся хворим. Я його тоді швидко вилікував!

— Еге ж, — шморгнув носом конопатник, — ви, дон Дієго, вилікували мене. — й під загальний регіт додав: — Цілісінький тиждень на животі спав, не міг на спину перевернутись. Місця собі не знаходив…