— Куди це ти так біжиш? Знову щось украв? — підозріло оглядаючи конопатника, спитав кок.

Щоб скерувати розмову на інше, Луїс став розхвалювати обід, яким пригощав його герцог. Конопатник розповів усе до найменших дрібниць, особливо хизуючись словом “томат”, яке він почув від Феді. Оповідаючи, конопатник забув про обережність і став вимахувати руками. Коли він спохватився, було вже пізно. На масному обличчі кока з’явилася зловтішна посмішка, і він мовив настійливо:

— Ану, лишень, покажи, що в тебе в руці?

Зрозумівши, що від Габріеля не відкараскатись, Луїс злодійкувато озирнувся й зашепотів:

— Тихіше, не кричи на всю каравелу. Я ж не глухий… Поділимо це на двох…

Кок кивнув головою на знак згоди. Луїс із жалем глянув на кусок мила, половину якого мав задарма віддати коку, й тяжко зітхнув:

— Для друга мені нічого не жаль, ти це знаєш…

— Знаю. Давай, не тягни.

— Яз тобою ділюсь, май це на увазі…

— Ну, кажи, чого ти хочеш?

— Міг би давати мені на обід м’ясо, котре ситіше, та й зайвий коряк юшки…

— Гаразд, приходь… Що-небудь знайду, — нетерпляче мовив кок і простяг руку до мила.

Конопатник спробував переламати кусок навпіл, але не зміг. Тоді він відкусив добру половину, а решту простяг коку. Приятелі, не довго думаючи, стали старанно розжовувати мило.

Незабаром, вирячивши від жаху очі, Габріель почав виколупувати пальцем липку масу, що заповнила рот.

— Прокляття! — ледве ворушачи язиком, пробурмотів він і з жахом побачив, що з рота в нього йде піна.

Не менше від кока налякався і Луїс, який встиг проковтнути частину шматка, що дістався йому. На очах його виступили сльози, з рота котилася піна.

— Я вмираю! — заревів конопатник, жбурляючи геть шматочок мила, що залишився.

— Рятуйте! Рятуйте! — кричав кок. — Мене отруєно! Я теж умираю!

З відчайдушними зойками обоє стали качатися по палубі.

На крики звідусіль збіглися матроси, але ніхто не осмілювався підійти ближче й допомогти потерпілим. Пришкутильгав і капітан. Вгледівши піну на губах у Луїса і Габріеля, він закричав матросам:

— Чого стоїте, бовдури! Вони ж показилися! Ще покусають вас! Їх треба негайно пристрелити! — і взявся за пістолет.

Луїс і Габріель, коли зачули це, ще більше ошаліли від жаху і кинулись навтікача. Пролунав постріл — конопатник одразу ж хитнувся і впав навзнак. З диким завиванням Габріель, мов кішка, став дертися по вантах на фок-щоглу.

Федя, який теж примчав на галас, помітив кинутий Луїсом шматок мила й одразу ж зрозумів, у чім річ.

— Стійте! Не стріляйте! — крикнув він капітанові, який уже цілився в кока. — В них ніякого сказу нема! Вони наїлися мила.

В цей час конопатник опам’ятався і жалібно застогнав. Кудряш схилився над ним. На щастя, куля не зачепила Луїса. Він втратив свідомість від переляку.

Спостерігаючи, як безстрашно Федя підійшов до Луїса, посміливішали й матроси. Кудряшеві шкода було злодійкуватого товстуна і воднораз смішно, що той став жертвою власної нечесності та ще й підбив на це кока. Федя заспокоїв Луїса, пояснивши йому, що нічого страшного немає, й порадив прополоскати рот водою.

З високої щогли Габріель бачив усе, що відбувалося на палубі і, врешті, зважився спуститись униз. Федя допоміг і йому. Як тільки кок прийшов до тями, він кинувся з кулаками до Луїса. Боцману й Альфонсо з великими труднощами вдалося відтягти розгніваного Габріеля.

— Ти ще запам’ятаєш у мене! — кричав він здалеку, погрожуючи важким кулаком. — Матимеш і сите м’ясо, і густий суп!

Федя сидів на східчику трапа поруч з Ніангом. Настрій у хлопчика був препоганий. Уперше Кудряш серйозно замислився над своєю долею, усім, що чекало його в майбутньому. Слова капітана “ви мій полонений” не виходили з тямку.

“Треба ж було мені забиратися в те кляте підземелля, — сумно думав Федя, пригадуючи все, що сталося за останні дні. — Шістнадцяте століття… Каравела… Шлях через океан до невідомих земель… Який же я був дурень! — картав сам себе хлопчик. — Либонь, не кращий за сумного рицаря Дон-Кіхота. Теж, як і він, усякі дурниці вигадував… Мис Кудряша! — став він дражнити себе. — Острів Кудряша… Гавань Кудряша… Лагуна Кудряша… Великий мандрівник Федір Васильович Кудряш, який не вміє навіть визначити географічну довготу й широту… Учитись мені ще треба та вчитись… Бачите, техніка йому набридла! А сам я що зробив?.. Всезнайко, який нічого до пуття не знає й не вміє… — Федя ковтнув тягучу слину. — Звичайно, лежачи в м’якій постелі, можна бачити себе і великим мандрівником, І хоробрим моряком, що мчить на паруснику до невідомих земель. Та одна річ мрії, а інша — дійсність. Ну, що путнього в цій каравелі? Звичайна рибальська шаланда в сто разів ліпша за неї… А матроси? Сюди б наших хлопців із “Променистого”! — став мріяти Кудряш. — Ми б звільняли невільників, топили кораблі торговців рабами, боролися з усякими грандами, ідальго, герцогами, кабальєро. Допомагали б гнобленим і знедоленим… Ех, куди я потрапив! Добре, що хоч не б’ють мене щодня, як Ніанга, вважають за герцога… А що коли Дієго запитає, де знаходиться замок мого батька, де взагалі ця країна — Променистеанія?! Уявляю, як осатаніє він, коли почує, що я не син герцога і ніякої Променистеанії насправді нема… Згадає мені тоді все-і замки й універмаги…”

Ніанг давно вже помітив, що його друг з кожним днем стає все похмуріший і мовчазніший. Ось і тепер він сидить, звісивши голову, а що думає, не каже. Для Ніанга, в якого не зосталося нікого з рідних, Федя був єдиною близькою людиною. Чорний хлопчик згадав, як палко переконував Кудряш усіх, що наближається буря, що до неї слід підготувати корабель… Йому ніхто не вірив.

О, як би зараз хотів Ніанг допомогти Феді!

Малий негр підвівся зі східця й став кружляти по палубі, ритмічно вимахуючи руками. Федя здивовано глянув на нього.