— Формула геніальності? — пробурмотів Сергій. — От буде здорово, якщо ти її виведеш!

Електроник похитав головою.

— Цією формулою користуються лише люди. Але її ніде немає… Певно, я маю вивчати саму людину, щоб зрозуміти, як вона мислить.

Сироїжкін щиро зрадів з висновку:

— Вивчай, Електрошо! Починай одразу ж, починай з мене. — Він набрав поважного вигляду. — Давай будь-які запитання! Не соромся.

— А як вивчати людину? Якими засобами? — запитав друг.

Сергій задумався.

Справді, як вивчати його, Сироїжкіна, коли він сам не знає, чим живе зараз і що захоче через якусь хвилину? Іноді він думав: хто він такий — Сергій Сироїжкін? І уявляв своє обличчя, ніби дивився у дзеркало. А якщо глянути глибше? Як він, наприклад, думає? Ясно, що працюють у ці хвилини всередині нього якісь складні механізми пам’яті й він звично ними керує. Але як вони діють, як він, Сироїжкін, керує собою і в чому полягає формула геніальності людини, яку шукає Електроник, він не уявляв.

— На багато серйозних запитань немає ще відповіді у книжках, — сказав Електроник. — Зокрема, про твій скажений вірус.

— Який ще там вірус?

— Коли ти бліднеш або червонієш.

— Це все брехня щодо віруса, — признався Сергій. — Просто я хвилююся, коли чую про неї. Кажу тобі одному.

Сергій схопив зі стола аркуш, прочитав свої вірші.

— Це я для неї складав, розумієш? Вивчай мене, вивчай!

Електроник оцінював здобуту інформацію.

— Прочитай ще вірші, — несподівано попросив він.

Сергій здивувався, але почав читати, згадуючи те, що він учив. Спочатку несміливо, напівголосно, потім упевненіше, навіть з виразом. Електроник стояв нерухомо: він вбирав у себе незнайомі звуки й словосполучення.

— Поети стисло й точно передавали важливу інформацію, — сказав Електроник, коли Сергій замовк. — Мені здається, поети, художники, музиканти знають те, що я шукаю.

Сироїжкін здогадувався, що в схемах Електроника точиться складна боротьба, що він приймає важливе рішення.

— Я згадав Ньютонові слова, — хрипло сказав Електроник. — Він уявляв себе маленьким хлопчиком, який грається на морському березі камінчиками й черепашками, тоді як перед ним лежить великий непізнаний океан істини… Океан істини це дуже багато для однієї людини. А я навіть не людина.

— Я — людина! — впевнено сказав Сергій. — Не бійся.

Ми разом відкриємо цю формулу. Ти запитуй мене, запитуй!

— Гаразд. Дай відповідь: як ти розумієш прекрасне?

Сироїжкін замислився…

— Відразу видно, що ти новачок, Електронику, — промовив Сироїжкін, заходячи до класу. — Ще нікого немає, а вчитель на місці.

Він поклав портфель на парту, здивовано втупився в дошку. Замість звичайної шкільної дошки світився величезний, майже на всю стіну, екран.

— Що це, Електронику?

— Моя раціоналізаторська пропозиція, — спокійно відповів новий учитель. — Дошка нової конструкції.

Екран показував відчинені двері школи, учнів, що йшли з портфелями.

— Класний винахід! — похвалив Сергій.

— Спеціально для нашого класу, — підтвердив Електроник.

— Значить, не треба більше дряпати крейдою… Дивись, вивчай і роби висновки, — міркував уголос Сергій.

— Ми можемо підключатися до лабораторій, телебачення, обчислювального центру. Чесно кажучи, це не мій винахід. Я бачив у багатьох інститутах, як професор читає на кафедрі лекцію, а студенти бачать і чують його за сотні й тисячі кілометрів.

— Ти найкращий у світі вчитель, — похвалив друга Сергій. — Таратар буде задоволений тобою. А інші класи помруть від заздрості… До речі, до нас ходитимуть на екскурсію… — Він показав на дошку. — Дивись! Ось поспішають мальки з молодших класів!.. Квапляться першоклашки. А академіки з десятих не поспішають… Вони навіть не знають, що в нас такий винахід… Зараз з’являться наші…

Вони спостерігали, як заходять діти до школи, й перед ними поставали живі картини минулих епох. Розмахуючи уявними дротиками, кам’яними сокирами, луками, шумно ввалилися в коридор маленькі “древні” люди: вони скидали свої пухнасті звірині шкури в гардеробі, одягали м’яке взуття й відразу перетворювались на симпатичних школярів. Група мовчазних “лицарів” у гладеньких шкіряних куртках із затиснутими під пахвою портфелями, гучно стукаючи підошвами, не кинувши жодного погляду на дівчаток, статечно пройшла прямо в клас. Повільно простували оратори, говорили всі разом, не слухаючи один одного; їхні величезні портфелі були напхані підручниками й зошитами… Винахідники несли коробки з моделями… Хтось, придумуючи на ходу фотонну ракету, пустив дзеркальцем сонячного зайчика, й “ракета світла” вилетіла у відчинені двері.

Пройшли вже представники всіх епох, а звичайних геніїв, що випередили своє століття, все ще не було. Продзвенів дзвоник. У восьмому “Б” так само сиділи вчитель і єдиний учень.

— Що сталося? — не розумів Сергій. — Епідемія грипу? Вчора всі були здорові, Електроник увімкнув радіотелефон, і клас наповнився голосами учнів восьмого класу “Б” — найзвичайнісіньких геніїв.

Вони працювали над своїми винаходами. Ніхто з них не був хворий.

— “Космічний корабель “Земля”, — сказав Сироїжкін пароль, і всі однокласники враз почули його. — Чому ви не на уроці? — запитав Сироїжкін. — Електроник чекає! Ви хіба забули, що він — учитель?!