Черговий був явно збентежений відповіддю.

— Я турбувався про його здоров’я, — промимрив він.

Вони перетнули вулицю, увійшли в поліклініку. Міліціонер натиснув кнопку біля дверей рентгенівського кабінету. Тієї ж хвилини вийшов лікар.

— Рентген нічого не виявив, — розвів він руками.

— Як — не виявив? — запитали троє хором.

— Ніяких сторонніх предметів у шлунку немає, — пояснив лікар. — А взагалі… серце в нормі, легені прозорі. Здоровий хлопчик.

— Де він? — не витримав професор.

— Зараз… Сергійко! — покликав лікар.

Двері кабінету скрипнули. В щілину просунувся цікавий ніс. І ось із темряви з’явився хлопчак.

Професор ступив крок назустріч і зупинився. Уважно подивився на хлопчика. Голосно сказав:

— Дивна річ! Фантастика!

— Здоров, Електронику! — посміхнувся Свєтловидов і простягнув руку.

— Я Сироїжкін, — сказав хлопчик, ховаючи руку за спину.

— Це не він? — здивувався Олександр Сергійович, дивлячись запитливо на Громова.

Професор зробив непевний жест рукою. Очі його, спрямовані на Сироїжкіна, випромінювали лагідне світло.

Сергійко усміхнувся.

— Значить, це не він? — сказав черговий. — Та-ак… Але ж свідки запевняють, що саме цей хлопчик проковтнув годинники. Скажи чесно, — звернувся він до Сироїжкіна, — ти показував фокуси в парку?

— Нічого я не показував, — буркнув Сергій.

— І не ти біг у кросі?

— Нічого я не біг. Усе це болільники наплутали.

— І ти не знаєш, — примружився міліціонер, — хто такий Електроник?

— Нічого я не знаю! — закричав у розпачі Сергійко.

Якби ж то професор умів читати думки! Він негайно б довідався про все: як Сергійко знайшов справжнього друга, який він був радий і щасливий лише годину тому і як боїться так одразу, раптово втратити його. Ні, він нікому його не віддасть! Не скаже про те, що Електроник сидить у нього в кімнаті, у шафі, — ні слова, хоч би що з ним робили ці троє.

— Нічого я не знаю, — похмуро повторив Сироїжкін.

Ні, маститий учений не вмів читати чужі думки. Він сказав міліціонерові:

— Відпустіть хлопчика, це непорозуміння. Ви чули, що рентген нічого не виявив!

І Сергійко пішов. А четверо дорослих залишились у приймальні поліклініки.

— Отакий казус, — засмутився черговий. — Ви хоча б, професоре, дали фотографію свого Електроника.

— Фотографії в мене немає, — сказав Громов. — Та ви її щойно бачили: ось вона — фотографія — пішла на двох ногах, Сергійко Сироїжкін. Симпатичне ім’я!

— Електронику! — пошепки гукає Сергійко, відчинивши дверці шафи. — Все гаразд. Пакунок я віддав у бюро знахідок. Сунув у віконце і втік. Розгортають вони пакунок і бачать: знайшлися й гаманці, й годинники, й авторучки. І ніякого скандалу.

— Я не хотів скандалу, — хрипло сказав Електроник. — Вони самі давали речі.

— Тихіше! Всі сплять! — попереджає Сергійко.

Ніч. З усього неба дивляться у вікно зірки.

Місяць заховався за будинок.

Біля школи горить ліхтар.

— Ти хочеш спати?

— Я ніколи не сплю.

— А що ти робитимеш?

— Я читатиму. Давай мені книжки.

— Які ти хочеш? Пригоди? Про смішне?

— Давай усякі, — каже Електроник. — І вірші давай. Вірші читати корисно. В кожній літері віршів півтора бита.

— Яких ще там бита? — дивується Сергійко.

— Бит — одиниця інформації. В розмовній мові одна літера — це один бит. У віршах — півтора бита. Але це умовна назва. Можеш називати їх як хочеш, хоч догами.

— Ось тобі цілий мільйон догів, — каже Сергійко, дістаючи з полиці книжки. — Зараз я ввімкну тобі лампу. А акумулятори тобі треба заряджати?

— Я дійшов висновку, що вранці була дуже сильна напруга струму, тому я так швидко біг.

— А яка в тебе напруга?

— Сто десять вольт.

— Ну, діло просте. Зараз я візьму трансформатор від холодильника, й буде якраз сто десять вольт.

Сергійко тихенько приніс із коридора трансформатор і табуретку, взяв зі столу лампу й влаштував друга в шафі.

Роздягнувся, ковзнув під ковдру, став дивитися на світлу щілину, що розрізала шафу від верху донизу. Він лежав, дивився на золоту смужку, і йому дуже хотілося встати, заглянути в шафу й ще раз пересвідчитися, чи не сон усе це. Але він чув тихий шелест сторінок, комарине дзижчання трансформатора, бачив два білих проводи, що в’юнилися з шафи до розеток, і усміхався в темряві… Як раптом закрутилася перед його очима вогненна карусель, підстрибнули блакитні кульки, заіскрилася золотом промениста зірка…