Смирнов так хапливо стукнув по кнопці, ніби все життя чекав цього запитання. Під умовою засвітився новий рядок:

“Розв’язувати через X чи Y?”

— Давай через ікс! — запропонував Макар Гусєв, почуваючи себе співучасником важливого досліду.

— Через ікс, — невпевнено повторив іспитник.

— Добре, через ікс, — погодився вчитель. — Натисни кнопку під іксом. На екрані з’являться варіанти першої дії. Ти повинен їх усі обміркувати, знайти найкращий і висловити свою думку, натиснувши на кнопку, розміщену поряд. Після цього “Репетитор” дає тобі кілька других дій, і ти виконуєш ту саму роботу, поки не дістанеш відповідь та оцінку.

— Дрібниця! — прокоментував Макар Гусєв. — Давай натискуй, а я писатиму.

Таратар, звичайно, помітив схвальні усмішки на обличчях. Блиснули скельця окулярів, здригнулися, заворушилися вуса.

— Чому Гусєв так сказав? — поставив він своє улюблене запитання, піднісши вказівний палець. — Тому що він гадає: дуже просто натискувати на кнопки. Але зараз ми побачимо, як він сам розмірковуватиме над діями, які запропонує йому автомат. Одні з них правильні, інші неправильні. “Репетитора” обманути неможливо. Він точно оцінить рішення й поставить оцінку. До того ж він засікає час і — встигли ви відповісти чи не встигли — задає наступне запитання.

Макар Гусєв чухав потилицю. Він уже бачив, як метушиться його сусід: морщить лоба, куйовдить кучері, щось шепоче… Справді, який варіант кращий: довгий чи короткий? Певно, короткий. Однак коротких два, і в якомусь із них прихована помилка. А може, і там і тут? Ану, перевіряй усі плюси й мінуси, множ і діли. Тільки швидше: час минає.

От Смирнов витирає лоб, похмуро натискує на останню кнопку й несподівано радіє: у маленькому віконці з табличкою “оцінка” спалахує слово “чотири”.

— Чотири! — доповідає Макар класові.

— Добре, — каже Таратар, — хоч можна й краще. Ти обрав правильне, але складніше рішення. Це невелика промашка, ми розберемо її пізніше, щоб наступного разу ти розв’язував коротше… Тепер піде натискувати кнопки Гусєв.

На свій подив, Макар бачить на екрані вже нові рівняння. І він теж морщить лоб, водить очима й тикається носом в екран.

А потім з “Репетитором” по черзі змагаються інші. Клацання кнопок, тихе гудіння машини, ахи, охи й блиск очей — все це схоже на азартну, захоплюючу, радісну гру. Ніхто вже не помічає, що йде звичайний урок. І коли вчитель узяв крейду й почав пояснювати помилки, хвилювання у класі ще не вляглося: кожен намагався зрозуміти, де він схибив. Адже починаючи гру з “Репетитором”, він не знав, чим вона закінчиться, і тепер має збагнути, де спіткнувся, де метнувся не в той бік, щоб наступного разу грати за правилами й вийти переможцем.

— Ми говорили про те, — каже Таратар, — що людина має багато знати. Але я зовсім не хочу, щоб ви перетворилися на енциклопедичні довідники, на звичайні сховища інформації. Ви, певно, пам’ятаєте одне з основних правил кібернетики, що його вона застосовує і до машин, і до людей: в будь-якій роботі — вибір найкращого, оптимального варіанта, досягнення ефективного результату. Я хочу, щоб ви мислили саме так: мали широкий кругозір, уміли обрати найкраще рішення. Сподіваюсь, що “Репетитор” допоможе мені в цьому… — Таратар застережно підніс руку. — До речі, на сьогодні його програма не вичерпана. Залишилася ще одна задача, досить міцний горішок. І я запропоную розв’язати її… нашому черговому асистентові СироїжкІну, який ще не відповідав.

Електроник з гідністю попрямував до “Репетитора”. Його проводжали з відвертим співчуттям, як мандрівника, що йде в пустелю.

Клацнув “пуск”, і Електроник рівним голосом прочитав уголос умову:

— “Знайдіть три чотиризначних числа, кожне з яких дорівнює квадрату суми чисел, складених з двох перших та двох останніх цифр шуканого числа”.

“Ого! Оце горішок! Ну й придумано! Квадрату суми… складених… цифр шуканого числа”.

Так приблизно подумали всі математики. Дехто заплющив очі й уявив довжелезні колонки цифр, які треба було перебрати.

Але що це? Процокотіли кулеметом кнопки. Не минуло й трьох секунд, а Сироїжкін уже стоїть поряд з “Репетитором” і в віконці машини висвічуюється “п’ять”!

— Ух-х! — прокотилося з першої до останньої парти.

— Три шуканих числа, — ледь хрипло каже Сироїжкін, — це 2025, 3025 і 9801.

І він пише на дошці:

2025 = 452 = (20+25)3

3025 = 552 = (30+25)2

9801 = 992 = (98+ 01)2

Загрюкотіли кришки парт, виражаючи загальне захоплення. Сироїжкін сів на місце. Навіть Таратар був здивований і, мабуть, дещо схвильований.

— Вельми, вельми… — пробурмотів він. І не знайшов більше слів.

У двері просунулася чиясь розкуйовджена голова.

— Дзвоник був! — крикнув пустун і втік.

Таратар усміхнувся: так було тридцять п’ять років тому, так, певно, буде й через сто. Завжди знайдеться пустун, який крикне: дзвоник був!

— Усе! — весело сказав учитель. — Як мені підказують, ви вже вільні.

Героя поєдинку оточили щільним кільцем і повели з класу. Залишилися тільки “Репетитор” і Таратар.

Поблискуючи окулярами, Таратар дивився вслід Сироїжкіну. Здається, він і справді був чимось схвильований.