…Електроник з’явився незвично пізно, майже надвечір, і відразу сів за домашні завдання. Сергійко не поцікавився, де він вештався. Завалився знову в батьковій кімнаті на тахту й втупився очима в стелю. Час від часу він помічав, як двері прочиняються й Електроник дивиться на нього. Ніби чекає розпитувань. Чи, може, Електроник почуває себе винуватим, що змусив друга так довго чекати? Але Йому й це однаково.

І от Електроник доповів:

— Домашнє завдання виконано. Розв’язав усе швидко, а писав повільно.

— Добре, — байдужно обізвався Сергійко.

Він помовчав трохи, та раптом згадав про червоного лиса й пожвавився.

— Ти знаєш, я бачив у парку твого лиса. Він довго дивився на мене.

— Він був частиною мене, — промовив Електроник, — самостійною частиною. Він дуже добре рухався. На жаль, він не вміє розмовляти.

— Так, він одразу ж утік, щойно я відкрив рота.

— А як він зараз бігає? — спитав Електроник.

— Чудово! Він найпрудкіший у світі лис.

— Значить, він усе ще розв’язує свою задачу, — спокійно завважив Електроник. — Кінець кінцем, він дасть науці дуже цікаві відомості.

— Справа не в цьому, — сказав Сергій. — Він дуже самотній…

Гучно зазвучала естрадна музика: це Електроник увімкнув усередині себе транзистор. Сергій не ворухнувся.

Тоді Електроник, глянувши на друга, вимкнув музику й сказав:

— Я сидів у сурдокамері. Тому й запізнився.

— У підвалі? — спроквола поцікавився Сироїжкін.

— У підвалі.

Цей трюк Сироїжкін добре знає. Коли хлопці грають у космонавтів, кожного по черзі замикають у сурдокамеру, куди не проникають ні світло, ні звуки із зовнішнього світу. Інакше кажучи, замикають у підвалі. Для тренування волі. Темрява там така, що хоч годину просидь з широко розплющеними очима — нічого не побачиш. І звуків ніяких немає, тільки миші іноді пробігають. У кого нерви слабкі, той не витримує: тарабанить у важкі залізні двері. І його випускають на всі чотири сторони: з гри вибув. А хто просидить у підвалі більше ніж півгодини, той, вийшовши на світло, йде по двору мов п’яний: нічого спочатку не бачить.

— І скільки ти сидів?

— Три години, — каже Електроник. — Я всіх переміг.

Сергійко позіхнув і перевернувся на другий бік.

— Ти захворів? — хрипло спитав Електроник.

— Ні, я здоровий.

— Про що ти думаєш?

— Знаєш, Електронику, ти, як мої батьки: захворів… про що думаєш… Я винаходжу машину часу.

Сироїжкін чекав, що Електроник скаже: “Марне заняття. Ніякої машини часу не може бути”. І не чіплятиметься з розпитуванням. Проте Електроник спокійно зазначив:

— Така машина скоро буде.

— Фантазія. — Сироїжкін махнув рукою.

— Ні, не фантазія. На ній можна потрапити в майбутнє.

— А в минуле? — Сироїжкіна більше цікавило минуле.

От якби рвонути на два тижні назад і все почати заново.

— У минуле не можна. Адже це надшвидкісна ракета.

— А-а… ракета… То яка ж це машина часу?

— Найзвичайнісінька. — Електроник говорив упевнено, ніби відповідав давно знайому, перевірену століттями теорему. — Коли ракета летить із швидкістю, близькою до швидкості світла, то час у ній минає повільніше, ніж на Землі. Припустімо, космонавти летять до центру Чумацького Шляху. Вони постаріють у польоті лише на дванадцять років, а на Землі мине двадцять тисяч років. Двісті століть.

Сироїжкін свиснув і трохи звівся на лікті:

— А ти правду кажеш?

— Я повідомляю завжди точні й перевірені відомості, — промовив Електроник своїм звичайним рівним тоном. — Сповільнення часу в надшвидкісному польоті передбачено великим фізиком Ейнштейном. І це вже перевірено.

— Та ні, Електронику, ти мене не так зрозумів… — став оправдуватися Сергійко, ніби його друг справді образився. — Я хотів сказати, що дуже вже багато століть минає на Землі. Повернешся, а всі знайомі давним-давно померли. Чи не можна злітати років на п’ять?

— Можна й на п’ять.

Сироїжкін уявив, як повертається з космічного польоту.

Забуто всі його гріхи, наново починається хороше життя. Він ходить до школи, розповідає всім про свої пригоди й дружить з Електроником, який не відповідає за нього на уроках, а лише підказує розв’язання найважчих задач… Тільки навряд чи є зараз такі надшвидкісні ракети. Він чогось не чув про них.

Електроник підтвердив його підозріння.

— Та-ак… — тільки й сказав Сироїжкін, і це означало: навіщо тоді говорити, раз їх немає!

Прощальний вечір наших друзів пройшов у ділових розмовах. Було складено детальний план життя Електроника на найближчі два три місяці. Сергійко не наважився сказати, що від’їжджає на довгі роки. Чого доброго, Електроник не погодиться. А так, на два-три місяці, Електроник не заперечував. Він уже ввійшов у роль.

І Сергійко довго розповідав Електроникові про своє життя, про все, що тільки про нього знав. Електроник склав собі повну, ясну картину про людину, яку віднині він мав удавати. Життєпис Сергія Павловича Сироїжкіна так вдало уклався в його пам’яті, що він міг докладно змалювати будь-який епізод, розповідаючи, природно, від першої особи.