— А що буде з Рессі? — перебиваючи Електроника, запитав нетерплячий Макар.

Електроник відповів, стукаючи крейдою:

— Він продемонструє свою систему керування тваринами. Рессі запрошують на службу директори двох заповідників.

— Ого! — Макар переможно махнув важким кулаком. — Слово честі, дуже хочеться влізти в його шкуру!

— Навіть мені важко уявити майбутні пригоди Рессі, — хрипло підтвердив Електроник.

Учитель і професор перезирнулися. А програмісти засміялися, на хвилину відірвавшись від зошитів.

Таратар нахилився до Громова, напівголосно сказав:

— Уява… Дивна річ! Так в чому ж тоді полягає відмінність?.. — І не закінчив запитання.

— Признаюсь, я зовсім забув, що Електроникові потрібна уява, — пошепки підхопив професор. — Дякую, що нагадали. Певно, головна відмінність людини від машини — уміння ставити питання, на які ніхто не може відповісти…

Електроник, не дописавши рівняння, обернувся до професора.

— Ви сказали, — прозвучав його різкий голос, — я зможу ставити нерозв’язні питання? Про не відкриті ще закони?

І Електроник, повторивши на свій лад слова професора, надто пізно зрозумів, що поставив собі нерозв’язне питання. Щоб не впасти в безглуздя, відвернутися від болісних розмірковувань, він засіпався, затанцював біля дошки, наспівуючи модний ритм:

— Е-е-е, балі-балі… е-е-е, балі-лей…

Від подиву Таратар засопів, як носорог. За всю педагогічну практику вчитель уперше бачив, щоб біля дошки танцювали.

— Ти на уроці! — грізно нагадав учитель, обриваючи жестами смішки класу.

А Громов з неприхованою цікавістю дивився на свого учня, який пританцьовував.

— Е-е-е…

— Ти сам придумав музичний запобіжник від нерозв’язних питань? — звернувся професор.

Електроник кивнув, здригаючись усім тілом.

— Не найкращий. Після уроку ми побесідуємо з тобою про мистецтво, про силу волі, зрештою, про уяву.

Електроник миттю затих, здивований тим, як легко можна знайти вихід із прикрого становища.

— Вибачте, — хрипло сказав він. — Я, очевидно, погано застосовую другу теорему Геделя. Якщо дозволите, я продовжу пояснення.

Електронний хлопчик, кинувши погляд на незворушного Рессі, став писати рівняння, “винайдені” його четвероногим другом.

А Сергій Сироїжкін, поглядаючи то на Електроника, який старанно писав, то на спокійного Рессі, думав:

“Дивовижна це особа — Рессі. Він ще помандрує по світу. Покаже своє таємниче “І так далі”.

— Алло, Командоре! Не знав, що ти повелитель не лише підводних човнів-китів, а й глибинних собак. Чув, як ти відзначився, як повернув професорові його Рессі. Молодчина, Командоре! Прийом.

— Уже розвідав, Асте? На такій недосяжній висоті… Прийом.

— На висоті — точно, в порожнечі — вірно, та все ж над нашою Землею. Мені тут відомі всі секрети… До речі, Командоре, хочу з тобою порадитися. Хлопці на Юпітері бачили недавно в океані Тварину, схожу на нашого кита. Переливається всіма барвами, як океан цієї планети, пустує у хвилях і плаває так, що піймати його неможливо. Може, підказати глибинникам: нехай попросять Громова, щоб позичив Рессі? Як він — справиться? Прийом.

— Справиться, Астронавте, клянусь океанами Землі. Прийом.

— Слово Командора — надійна порука. Я відразу зрозумів, що моя донька, коли підросте, побачить живого кита Юпітера. Прийом.

— Побачить, Асте, неодмінно побачить. Але раніше ти покажи їй плямисту жирафу. А то вона не повірить жодній картинці. Домовились, Асте? Відбій!..

Будинок прокинувся на світанку.

В легкому ранішньому тумані він скидався на спляче чудовисько. Високо над землею засвітилося рожеве вікно й погасло — неначе моргнуло сторожке око, спостерігаючи, який видався весняний ранок. Приємний легкий морозець, сріблястий іній на деревах, несподівано м’яке повітря.

Спалахи вогнів пробігли по стінах. Вогні дедалі множилися, утворюючи химерні візерунки, й ось. уже весь будинок оперезався ланцюгом електричних сигналів. Будинок ожив, глибоко зітхнув, загудів ліфтами — ледь чутно, сам собі, щоб не заглушити перший капіж з даху. Весна!..

Відчинилося вікно вгорі, і чийсь дзвінкий голос порушив ранкову тишу:

— Е-гей!.. Слухайте всі!.. Я — геній!

Вулиця насторожилася від такого нескромного визнання. Припинився капіж.

А голос уперто повторяв:

— Геній! Геній!

Пискливо обізвалося ще одне вікно:

— Геній — це я!.. Ура! Я відкрив вічну істину…

Грюкнули балконні двері, й хлопчачий басок прогудів:

— Дур-ни-ця! Я найсильніший у світі…

Ким був цей найсильніший у світі, не дав дослухати вітер. Він налетів несподівано, продзвенів бурульками, змішав і поніс із собою слова. Легке сонячне світло позолотило стіни, туман розвіявся. Будинок поволі гасив непотрібні вогні й мав вигляд звичайного будинку, збудованого за всіма правилами теореми Піфагора.