— Ого! — здивувався Громов. — Виявляється, в Електроника вже багато приятелів. Не бачу тільки найкращого друга — Сергія Сироїжкіна.

Якась сила здавила горло Сергійка. Він ступив уперед і, судорожно ковтнувши, пробурмотів:

— Я тут.

— Так, так, так… — сказав професор. — Ось він, живий двійник Електроника, через якого сталося стільки плутанини!

Сироїжкін кліпав очима Й щосили намагався здаватися спокійним.

— Не будемо згадувати минуле, — миролюбно запропонував професор і поплескав Сироїжкіна по плечу. — Ти маєш знати, в чому сильний Електроник. Скажи хлопцям і дівчаткам, Сироїжкін усміхнувся.

— Він найкращий у світі математик. Найкращий фокусник. І краще за всіх розуміє мову звірів.

— Он як! — вигукнув артист у масці кролика. — Це ми зараз перевіримо! Ану, Електронику, відгадай, що я зараз скажу. — І кролик зарикав грізно й страшно, немов він був тигром: — Р-р-р-р!..

— Кваква ква-ква! — підхопила черепаха.

— Няв, няв… — вимогливо нявкнула миша й засичала: Ш-ш-ш, с-с-с…

Глядачі засміялися. А Електроник стояв абсолютно незворушний. Він навіть не усміхнувся.

— Чому він не сміється? — загомоніли артисти. — Ми стараємося, граємо, а він не сміється!

— Бачите, — ніяково розвів руками професор. — Це мій недогляд. Я не передбачив у Електроника почуттів та емоцій. Я гадав, що від них він може перегоріти. Очевидно, я помилявся.

— Проте він зовсім як живий, — загаласували хлопчаки й дівчатка. — В ньому має бути сміх, і усмішки, й веселощі. Вони десь там є в ньому! Тільки він цього не знає!

— Товариші! — вигукнув Сироїжкін. — Давайте розвеселимо Електроника!

І він застрибав на одній нозі навколо Електроника й заспівав щось веселе, що спало на думку:

Електроник, Електроник,

З пелюшок з’явивсь на дзвоник…

Він у нас найкращий лірик,

Математик і сатирик!

Що тут почалося! І майбутні біологи, й кібернетики, й інженери, й лікарі вмить забули про свою велику роль в науці. Вони стрибали, як цапи, махали крильми, як півні, боролися, як ведмеді. Кудкудакали, перегукувались, ревіли, нявчали, співали, показували один одному носи й кривлялися. Хтось боксував з невидимим противником, хтось ходив на руках, хтось балансував лінійкою на носі. Словом, зчинився веселий шарварок.

А Громов до сліз реготав. І академік Немнонов, що з’явився на галас, сміявся. І Таратар потішно ворушив вусами. І всі інші, хто бачив цю веремію, не могли не усміхатися й не реготати.

Сміх струмував навколо безмовного, незворушного Електроника. Сміх проймав усіх і кожного, запалював завзяттям, радістю, силою. Ось він! Ха-ха! Він існує! Його майже можна помацати! Простягни тільки руку й відразу піймаєш це “ха-ха”!

Вирвався з клубка тіл скуйовджений Макар Гусєв і заревів басом, показуючи на Електроника:

— Дивіться! Він сміється!!!

Електроник усміхався…

— Ура! — крикнули діти. — Він сміється! Ура, ура, ура!..

І враз замовкли. Бо Електроник раптом підстрибнув і промовив чітко й роздільно:

— Ха. Ха. Ха.

Потім Електроник знову підстрибнув і тепер уже засміявся по-справжньому:

— Ха-ха-ха-ха-ха!..

Він застрибав на одній нозі і в такт підскокам виспівував пісню, яку, певно, щойно придумав або ж складав на ходу:

Є місто Веселощів й Сміху: трам, трам.

Двори й будинки дивовижні там -

На дахах — квітки,

На клумбах — кульки,

І музика лине з фонтанів,

Па деревах скрипки,

На вулицях диваки.

Бабусі там грають в скакалку,

Дідусі біжать, мов хлопчаки.

Л найстаріші, хто ревматизмом страждав.

Ті палицями крутять, як диригенти,

І вибивають музику з усіх садових лав.

Там Сонце і Місяць назавжди здружились.

Там зорі виблискують вдень і вночі.

І усмішки сяють.

Сміються дівчатка.

Регочуть хлоп’ята.

чІ сміх — немов грім.

Веселощів, радощів вистачить всім.

Хай живе сміх! І геть антисміх!

І всі довкола Електроника підхопили:

— Хай живе сміх!

А потім довго аплодували авторові.

Електроник уклонився, підійшов до друга, прошепотів йому на вухо:

— Вірші — найстисліша форма подачі інформації. Ніколи досі не складав. Не знаю, як вийшло.

— Ти найкращий у світі поет, Електрошо! — переконано відповів Сироїжкін.

Академік Немнонов відвів убік Громова.