Григорій лежав на ліжку, й хоча слід було писати звіт про події на Альбароссі, звіту він не писав — думав.

— Гришо, — запитав Борис, збагнувши, що момент для розмови зручний, — скільки часу ми пробули на планеті?

Григорій знизав плечима, не розуміючи, навіщо це потрібно Борисові.

— У мене тут розрахунок. — вів далі Борис. — Дуже простий: вісім годин обльоту й на планеті дві доби по шістнадцять годин — тридцять дві. Скільки усього?

— Сорок, — відповів Григорій.

— А нам на обстеження планети скільки дали?

— Сорок годин…

— Прикинь — збіг це чи ні?

— Що ти хочеш сказати? — запитав Григорій.

— Хтось на планеті точно знав, скільки ми маємо часу.

Григорій мовчав. Борис присів до нього на ліжко:

— Пам’ятаєш, ми говорили про іспит?

— Пам’ятаю.

— Ти й зараз так думаєш?

— Можливо…

— Що означає “можливо”? Говори прямо.

— Я весь час про це думаю.

— І що ж ти надумав?

— Дивні речі спадають на думку.

Борис зацікавлено ждав.

— Все, що ми… створили там — іншого слова не підберу, — космовокзал, театр, — заговорив Григорій, — було створено думкою. І зруйнувати його можна було тільки думкою…

— Ми до цього не додумалися…

— Не додумались, Борисе.

— Слід було підфутболити камені одразу, як тільки вони з’явилися.

— Авжеж.

— А ми по-дурному ломилися в стіну…

— Глянути збоку — варварство та й годі.

— Таке враження по собі й залишили.

— Погане враження.

Борис мовчав, йому було соромно за випадок з пульсатором. Щоб перемінити розмову, запитав про інше:

— Двійники? Кому вони знадобилися у такій кількості?

— Щоб краще вивчити нас…

Борис не погодився з цим припущенням, однак свого пояснення не мав і тому запитав:

— Вважаєш, що у нас вийшло кепсько?

— Треба ще раз побувати на планеті.

“Без мене…” — хотів було сказати Борис, але спохопився: подумати про це варто…

Григорій підняв голову з подушки, сказав:

— Вимкни світло.

Борис послухався. Коли очі стали звикати до темряви, він побачив на столику, де лежала синя квітка, світляну пляму.

— Що це? — запитав.

— Зачекай трохи, — відповів Григорій.

За хвилину Борис розрізнив віночок квітки і над ним — кулю завбільшки з яблуко середнього розміру, в якому начебто клубочився дим.

— Це я побачив сьогодні, — сказав Григорій. — Досі квітка перебувала у шафі.

Можна було помітити, що куля над квіткою обертається.

— Альбаросса! — сказав Борис.

— Ти говориш про квітку, як про живу.

— Можливо, уся планета жива…

Борис не наважився заперечити: Григорій серйозно ставився до своїх слів.

— Можливо, це кіборг, — вів далі. — Ретранслятор на космічній трасі, яку ми випадково перетинаємо. Двійники, яких він створював, — чи не шлях це до розгадки? Пам’ятаєш, як при трансляції футбольних матчів дублюються гострі моменти гри? Щоб глядач міг як слід усе роздивитися. Те ж саме на Альбароссі. От тільки кому ретранслятор показував нас з тобою безліч разів? Глядачі десь є — господарі. Альбаросса не вся загадка, Борисе. Господарі в іншому місці. Можливо, зустріч з нами була для них несподіванкою, а ми — надто незвичними? Можливо, господарі так далеко, що не змогли увійти з нами в безпосередній контакт? Все тут непросто. Потрібна друга експедиція на Альбароссу.

Куля продовжувала обертатися, мерехтіла над квіткою.

За кілька днів вона зменшилася до розмірів сливи, потім вишні, потім горошини і зникла зовсім.

Водночас померла і квітка — перетворилася на купку сірого попелу.

Григорій зібрав попіл у пакет, сховав до шафи.

— Потрібна друга експедиція на Альбароссу, — повторив він. — Буду наполягати!

Обернувся до Бориса, запитав:

— Полетиш зі мною?..

— Іще одне мертве місто… Не збагну нічого.

— Яке за рахунком — десяте? Вся планета у руїнах!

— Старе виїдене яйце…

— Де ж скарби? Чорт забирай, не могли ж вони жити без розкошів! У них такі кралі…

— Слину пускаєш, Гаррі?

— Досить вам! — відгукнувся Томас Веллз. — Майте повагу до давньої цивілізації.

Це був єдиний тверезий голос посеред скигління невдах. Тої ж миті на Томаса насипалися

— Мрійник!..

Хтось, дивлячись на каміняччя та на пустелі планети, зронив:

— Підкласти б цій бабусі пару анігіліток… Всього пару.

Томас не слухав. Він опускав ракету ближче до міста. Зрештою, хлопці мають рацію. Забитися за тридцять парсеків від Спасителя і знайти цей мотлох!.. Яке, власне, йому діло до старої цивілізації? Як усім, йому потрібні золото і діаманти.

Проте скарбів на планеті не було, мовби на зло шукачам. Навіть там, де вони обов’язково мали бути. На зап’ястках статуй замість браслетів — свинцеві обідки, у кліпсах — зерна графіту…. Зате самі статуї, на загальну думку, напрочуд гарні. І картинки з кольорового скла — вітражі — вражали витонченістю фарб. Але ж не стануть вони захаращувати трюм Венерами і склом. Спаситель такий товар не прийме, а добувачів візьмуть на глуми. Неприкаяна планета! Інша річ зустріти таку, де розуміються на металах. Пощастило ж Мартіну Лінку: натрапив на гуманоїдів, що схилялися перед золотими ідолами. Він одразу увійшов до кола Перших, підвали його палацу переповнені золотими статуями. І спритник нікому не повідомив координати планети. А може, знищив її анігілітом. Томас Веллз, як і всі, заздрить Мартіну. Томаса не влаштовує старе дрантя — він опускає ракету на пустирищі побіля міста. Йому, Томасові, не потрібні статуї та настінні розписи, він охоче віддасть перевагу чому-небудь дзвінкому і блискучому.