— Щодо анігіліток я не впевнений, — сказав він. — Ми не встигли б натиснути гашетку, як обернулися б на порох.

— Ч-чорт! — Гаррі з серця вдарив кулаком по столу. — Які можливості!.. Що їм коштувало кинути нам хоча б пригорщу діамантів?

Знов усі промовчали, і знову за всіх висловився Томас Веллз. Незвично прозвучали його слова, навіть сумно.

— Нічого не вдієш, хлопці, — сказав він, — є світи, у які треба входити з чистою совістю.

Звів очі й глипнув на добувачів:

— А хто з нас бачив, з чим її їдять, цю штуку, — совість?..

— Ну, пішов! — Другий пілот приязно штовхнув Андрія в плече. — Щасливо!

Андрій прибрав руки з одвірка і боком вивалився у простір. Стрибати йому доводилося не вперше. В аероклубі у нього нараховувалося шістнадцять стрибків. Але це в молодості, коли за спиною в тебе інструктор, а внизу поле з, ромашками і усмішки друзів. Інша річ тепер, коли тобі тридцять два, ти інженер-картограф і давно не вибираєшся за місто. У тебе кабінет на шостому поверсі в обласному центрі, й щодня ти по кілька разів піднімаєшся та опускаєшся ліфтом. Важко прибрати руки з надійних дверцят. Але тебе поплескують по плечу — не дрейф! І ось уже Андрій перекидається у повітрі. Його крутить зустрічний потік, перевертає, але, перш ніж смикнути за кільце парашута, Андрій самовіддано рахує до десяти. За інерцією його увесь цей час несе під черевом літака, хоча він уже й розпочав падіння.

А внизу тайга. І внизу болота. І десь там геологічний загін Чепелєва, якому необхідно приставити нові карти.

З виляском розкрився над головою парашут. Андрій зітхає: парашут — це добре, це завжди добре.

Мимо зі свистом пролетів мішок — зблиснув целофаном, як дощова краплина. У мішку продукти, карти, переміна білизни, листи геологам Чепелєва. Пілот скинув мішок услід Андрієві. Приємно, плавно знижуючись під парашутом, дивитися, як мішок розтинає повітря і починає закручуватися, увіходячи в штопор. Андрій жде, коли над мішком розкриється парашут. Шість секунд — парашута немає. Ще шість секунд — парашута немає. Мішок обертається на блискучу крапку. Парашут не розкрився. Мішок врізався у тайгу зі швидкістю гарматного ядра.

“Он воно як!” — подумав Андрій, намагаючись запам’ятати місце, куди впав мішок. Яскрава зелень: кущі або… болото. Андрій з більшою увагою оглянув місцевість. З півдня на північ тягнувся дрібносопковик, на захід лежало болото — сині й зелені рукави, затягнуті гусячою ряскою, стелилися до сопок, відокремлюючи одну від іншої. Щось у цьому краєвиді стривожило Андрія. Не щось — він чудово пам’ятав, що у сто першому квадраті ні пагорбів, ні боліт немає. У сто першому квадраті — тайга. Болота починалися близько ста кілометрів південніше…

Роздумувати не було часу, треба працювати стропами, щоб не вгрузнути у болото. Андрій потягнув до себе кілька строп. Болотистий вітер підхопив парашут і поніс його, мов парус. Обминувши озерце, Андрій відпустив стропи і гепнувся на пісок “на три точки”.

— З прибуттям! — сказав уголос, погасив парашут і відчепив його.

Потрібно було шукати мішок. Це завдання Андрій визначив, як розшукування голки у копиці сіна. Де його шукати? Коли з-під парашута Андрій бачив мішок — блискучу крапку — востаннє, крапка була на захід від нього, на одній лінії з призахідним сонцем. Там його і треба шукати. Прилаштувавши парашут на спині у вигляді клунка, Андрій попрямував до сонця. Шлях пролягав через сопку. “З вершини, — подумав Андрій, — побачу, чи не зачепився мішок стропами за кущі”.

Мішка ніде не було. Із заходу до сопки підступала трясовина, заплила зеленню ряски. Швидше всього, мішок попав у трясовину, і нічим його звідтіля не виловиш. Про це страшно було подумати. Андрій обнишпорював сопку до темряви. А коли втямив, що нічого не знайде, сів на землю і в глибокому роздумі обхопив голову руками.

— Погомонимо спокійно, — сказав сам до себе. — Що ми маємо?

У кишенях виявилася коробка сірників — порожню пачку з-під сигарет Андрій викинув на аеродромі, — складаний ніж, гаманець з дрібними грішми, пістолет з чотирма набоями і два носовичка. На лівій руці годинник “Старт”.

— Бідненько, — уголос розмірковував Андрій. Уголос говорити було приємніше, так притамовувалася тривога, що наростала в душі. — Розглянемо речі за якістю.

Корисними були сірники і пістолет. Гаманець можна було викинути хоч зараз. Ніж, завбільшки з вказівний палець з одним лезом, — краще, аніж нічого, але не більше. Хусточки Андрій сунув у глиб кишені, про них і говорити не варто. Парашут можна прилаштувати під імпровізований намет.

— От і все, — закінчив Андрій облік майна. — Робінзон… — спробував пожартувати над собою. Жарту не вийшло, швидше іронія з присмаком гіркоти.

Іронія також не влаштовувала Андрія. Експедиція закінчувалась провалом; карти, які він повинен був приставити геологам, на дні трясовини… А його власна доля?

Поки Андрій думав про карти, про невдалу експедицію, ВІРІ розмірковував тверезо, ніби розглядав події збоку: втрата мішка, блукання схилами сопки відбувалося не з ним, а з кимось іншим. Тепер, усвідомивши, що він сам-один у тайзі без компаса, без їжі, Андрій відчув, що починає втрачати самовладання. На тисячу кілометрів довкруг тайга, він самотній у центрі безконечного царства. Варто було збагнути це, як ним оволодів страх. Андрій підхопився на ноги: бігти, можливо, неподалік є люди.