Лікар, висячи в кріслі між увігнутою стелею й викладеною пінопластом підлогою, дивився на задній екран.

— Стоять? — запитав Координатор, і всі глянули на нього — це слово не стосувалося ритуалу старту.

— Стоять, — відповів Лікар.

Ракета, зачеплена хвилею близького вибуху, здригнулася.

— Старт! — голосно скомандував Координатор.

Інженер з мертвим обличчям увімкнув привод.

Нічого не було чути, крім дуже слабких далеких вибухів, немовби вони відбувалися в іншому світі, який не має з ними нічого спільного. Повільно наростав тихий, пронизливий свист — усе, здавалося, розчинялося в ньому, розпливалося, м’яко погойдуючись; люди провалювалися в обійми нездоланної сили.

— Стоїмо на вогні, — доповів Інженер.

Це означало, що ракета відірвалася від грунту й викидає рівно стільки вогненних газів, скільки треба, щоб урівноважити власну вагу.

— Нормальна синергічна, — сказав Координатор.

— Виходимо за нормальну, — доповів Кібернетик, і всі нейлонові троси затремтіли, як струни.

Лапи амортизаторів висунулися з поршнів і повільно поповзли назад.

— Кисень! — інстинктивно крикнув Лікар, немовби раптом проснувшись, і сам закусив еластичний мундштук.

Через дванадцять хвилин ракета вийшла за межі атмосфери. Не зменшуючи швидкості, вона по витках розмотуваної спіралі входила в зоряну чорноту. Сімсот сорок вогників індикаторів, контрольних ламп, приладових шкал безшумно пульсувало в рубці. Люди повідстібали ремені й покидали карабіни на підлогу. Вони підходили до розподільних пультів, трохи недовірливо клали на них долоні, перевіряли, чи не гріються десь трубопроводи, чи не чути сичання замикань, підозріливо втягували в ніздрі повітря, чи немає в ньому запаху горілого, заглядали в екрани, зчитували показання астродезичних калькуляторів — усе було таке, як мало бути; повітря чисте, температура нормальна, розподільний щит працював, мовбя ніколи й не обертався на купу уламків.

У навігаційній рубці над картами схилилися Інженер і Координатор.

Зоряні карти були більші, ніж стіл, на якому лежали; вони звисали на підлогу, не раз надривалися; давно вже мовилося про те, що в навігаційній потрібен більший стіл, бо всі топчуться по картах. Але стіл і досі був той самий.

— Бачив Едем? — запитав Інженер.

Координатор витріщив на нього очі:

— Тобто як?

— Зараз. Поглянь.

Координатор обернувся. На екрані, гасячи близькі зорі, палала величезна’опалова крапля.

— Прекрасна планета, — сказав Інженер. — Ми через те й звернули з курсу, що вона така прекрасна. Ми хотіли тільки пролетіти над нею.

— Так, — підхопив Координатор. — Хотіли тільки пролетіти…

— Винятковий блиск. Інші планети не такі прозоро-чисті. Наша Земля, приміром, просто голуба.

Вони все ще дивилися на екран.

— Залишилися там? — тихо спитав Координатор.

— Так. Він сам так захотів.

— Ти думаєш?

— Я певен. Він волів, щоб це зробили ми, а не вони… Це було все, що ми могли для нього зробити.

Якийсь час усі мовчали. Едем поступово даленів.

— Яка прекрасна планета, — сказав Координатор. — Але… знаєш… З теорії ймовірності випливає, що бувають іще прекрасніші.

Навряд чи є потреба широко представляти Станіслава Лема. Він давно завоював всесвітню відомість як один з найвидатнь ших фантастів наших днів. І навіть раніше, ніж у себе на батьківщині, дістав широке визнання численних любителів науково-фантастичної літератури в нашій країні.

Лем-фантаст дебютував романом «Астронавти». Примара велетенського чорного гриба все ще нависала над планетою, попіл Хіросіми й Нагасакі, які зазнали атомного удару, стукав у мільйони людських сердець. Перенісши дію роману в 2003 рік, Лем відправив на Венеру експедицію землян, котрі побачили цю планету такою, в яку могла б перетворитися Земля, якби їй випала атомна війна.

Від високої цивілізації на Венері не лишилося нічого, крім руїн, і тільки скорботний слід — два силуети на стіні — свідчив про розумне життя, яке колись там існувало.

«Всю поверхню пологого схилу вкривали дрібні пухирі склоподібної маси, яка застигла в момент кипіння. Ми звернули увагу, що в двох місцях стіна була гладенькою і ледь увігнутою. В проміннях потужного ліхтаря, направленого так, щоб світло падало майже паралельно поверхні, на гладенькому тлі проступали два стертих силуети, загострених угору, наче тіні у високих каптурах. Один сильно нахилявся вперед, ніби падаючи, другий скоцюрбився, немовби присівши і втягнувши голову в плечі».

Цей іще не досконалий роман молодого польського письменника привернув до себе увагу не лише злободенністю і політичним пафосом, а й завидною здатністю автора так моделювати незнане в усіх його суто гіпотетичних частковостях і деталях, що воно набувало дивовижної, майже відчутної реальності.