Ми, як справдешні терористи, тримали в таємниці свою змову. Мені не треба було попереджувати своїх флібустьєрів, щоб мовчали, кожен розумів, що, коли про наш замір хтось дізнається, одразу ж почнуться прикрі ускладнення: полізуть цікаві, гулятимуть плітки, і я опинюсь у двозначному становищі — шанований фізик-теоретик став підозрілим теологом. Окрім нас, про кримінальну вилазку в глиб історії знали лише в обчислювальному центрі ті самі прихильні до нас жерці і піфії, які обкатували на нашій програмі свого нового електронного оракула. Але вони ніяк не були зв’язані з нашим оточенням, з їхнього боку нам не загрожувало розкриття.

І все ж з вини Миші Дідуся до нас проник один сторонній.

Перед початком призначеного судилища він заявився до мене гордовитий аж до пихи, відпрасований до запаморочення — білосніжні смужки манжетів з рукавів, бордова в прожилках краватка; значок майстра спорту на лацкані, барвистий ріжечок хустинки з нагрудної кишеньки, напахчена чепуриста борода, і по-півнячому задерикуватий вигляд.

— Георгію Петровичу, хочу відрекомендувати… — Обернувшись до відчинених дверей, оголосив: — Будь ласка, Настю!..

Вона впливла несміло, бочком, з беззахисною усмішечкою: тендітна, довготелеса, рум’яне личко маячить над старанно причесаною маківкою Миші, з висоти лине погляд запаморочливо голубих, ляльково-наївних, густо війчатих очей.

— Знайомтесь… — видихнув Миша. — І попереджаю: мене розіб’є параліч, якщо ви одне одному не сподобаєтесь.

Я обережно потримав тепленьку Настину долоньку:

— Смирення паче гордості, Мишо! Тобі аж ніяк не загрожує параліч.

— Георгію Петровичу, я, як вірний пес, люто оберігав від чужаків наш високий ареопаг. Георгію Петровичу, за відданість прошу милості…

— Проси!

— Дозвольте їй час від часу бувати з нами. Ну хіба міг я відмовити?

І Настя, вмостившись поруч з Мишею на підвіконні, почала представляти у своїй особі публіку.

Толя Зибков діловито наїжачений, на колінах розкритий блокнот — для урочистості, не для пам’яті. Пам’ять у хлопця золота, потрібні цитати знає назубок, і голос його цього разу без насмішки, щокате лице насуплене.

— Я стверджую: Павло постійно зраджував самому собі. І довести це неважко.

Я малюю ромашки і бакенбардисто-вусаті фізіономії, Ірина димить сигаретою, прицільно мружиться крізь дим на непідкупного Толю, Миша Дідусь плечем до плеча із Завороженою Настею, у картинній увазі задер догори густу борідку.

А Толя без поспіху нацьковує Павла на Павла:

— У «Посланні до Римлян», глава дванадцята кинуто заклик: «…і не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму…» До одного з найбільш, так би мовити, жахливих віків в історії, що породили такі чудовиська, як Калігулу і Нерона, — «Не стосуйтесь!» — цілком гідний новатора заклик…

Толя опускає пбгляд на непорочно чисту сторінку блокнота, даючи нам змогу перейнятися значущістю повідомлення.

— Після такого заклику, певно, слід чекати поради — як же змінити цей вік? І пораду Павло дає у «Першому посланні до Коринтян»: «Нехай кожен лишається в стані тому, в якому покликаний був». Цебто раб залишайся рабом, а пан паном. «Не стосуйтесь до віку цього», прагніть до іншого, але нехай залишається все як було, не треба нічого міняти. Дивне поєднання несумісного!

Ірина не витримує.

— Та він же хотів змінити не соціальний лад, а звичаї. Лише звичаї, голубчику!

Я малюю гусара з вусами і шкірою відчуваю — Толя Зибков готується до випаду. Говорить він відразливим святенницько-повчальним тоном:

— Неможливо змінити звичаї, Ірино Михайлівно, не змінюючи соціального ладу.

Досвідчений бретер робить обманливий фінт, і відважно-прямолійійна Ірина попадається на це.

— Це, розумнику, відомо тобі і мені, — дратується вона, — а Павло марксизму не вивчав, він і справді щиро вірив, що можна звичаї змінити, так би мовити, без усяких…

І Толя лінькувато, повільно тягнеться до блокнотика, перегортає його з чистої сторінки на чисту, говорить з неприхованою насолодою:

— А ось у «Першому посланні до Коринфян», глава п’ятнадцята, Павло проголошує: «Не дайте себе звести, — товариство лихе псує добрі звичаї!» Хіба не правда, знаменні слова? Ні, він не гірш за нас, освічених, розумів, що звичаї залежать від співтовариств. Знав це і… «Нехай кожен лишається в стані тому, в якому покликаний був».

— Хм… Чорти б його ухопили!

Математик Ірина Сушко мало тямить у Новому завіті, повідомлення Толі для неї — приголомшуюче відкриття. А Толя не опускається до торжества, рухається далі вже переможним маршем, без вичікувальних зупинок:

— Павло відстоює: «Люби ближнього твого, як самого себе». Відстоює не лише пристрасно, а й безстрашно. Холопства йому не закинеш. І все ж таки настійно повчає: «Благословляйте тих, хто вас переслідує: благословляйте, а не проклинайте!» Звісно, ви, Ірино Михайлівно, можете сказати, що переслідувачі, гнобителі, у нього не мали, так би мовити, класового підґрунтя, просто лихі люди, блудні вівці. Та, на жаль, Павло тут недвозначний, каже прямо: «Нехай кожна людина кориться вищій владі…» Отже, виявляється, що переслідувачі — це вища влада. Павло визнає це, але пояснює: «…бо володар — Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недарма він носить меча… Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління». Ну то як наставляннячко, Ірино Михайлівно? А між іншим ще в одному місці Павло настирливо твердить, що зовсім не проповідує мудрість «володарів цього віку…» Ось і здогадайся, у що з того, що говорив, він сам вірив, а в що ні…