— Вірив у те і.в інше — геніальний плутаник! — авторитетно вставляє від вікна Миша Дідусь.

Ірина досадливо морщиться.

— Сказав, як по писаному.

— Скажи інакше. — Миша при Насті бундючиться, проте з острахом: Ірина може й припечатати. — Він безстрашний, погодься!

— Припустимо.

— І безчесним його теж не назвеш. Залишається одне — плутаник! Якщо не геніальний, то вже запевне відчайдух, чого не забереш, того не забереш. — Миша тріумфуюче повів бородою у мій бік: складіть мені ціну, Георгію Петровичу.

Я не одізвався, у цю хвилину я, далебі, знав не більше від нього.

Заговорила Ірина: — А хто тоді був не плутаник, прошу тебе? Освічений Сенека щиро виголошував красиві слова про справедливість, а служив Нерону. Той же Христос переконував: «Легше верблюду пройти крізь гол чине вушко, ніж багатому увійти в Царство Боже», але закликав — віддай кесарю кесареве. Адже це також не дуже логічно з нашої точки зору.

— Не забувайте, Ірино Михайлівно, — чемно втрутився Толя Зибков. — Христос наставляв «любіть ворогів своїх». З такої позиції «кесарю — кесареве» цілком виправдано— купи собі незалежність, але не ворогуй. А Павло», як ми знаємо, «любіть ворогів» обминав — згорни ворогові розпалене вугілля на голову і покорись сильнішому, тому, хто з мечем. З недомислу це? Плутаник?.. Сумніваюся!..

Всі подивилися на мене — слово судді! Та я зараз упевнився лише в одному: суд наш завчасний, попереднє слідство не закінчене, можливо, навіть звинувачення пред’явлено не за адресою.

— Мабуть, це загадка не Павла, — сказав я.

— Чия ж тоді? — насторожився Толя.

— Його часу.

— Час нелогічний?

— Нелогічними можуть бути люди, але не час.

— Так що, що тоді?..

— Нам не залишається нічого іншого, як далі копати навколо Павла.

Незадоволене мовчання. ІЦе б пак, здається, я й сам скис від своїх відповідей.

І раптом пролунало мелодійне сопрано:

— Дозвольте мені запитати?

Ми не зразу второпали, що дар мови повернувся до новоявленої подруги Миші Дідуся. Досі Настя ретельно слухала, ретельно мовчала, навіть не було знаття, який у неї голос. Виявляється — ангельський. Вона по-школярськи піднімала догори рожеву долоньку, довірливо дивилася на мене ляльково-мальованими очима.

— А нащо судити людину, яка так давно померла? Хіба нам не однаково, як вона там себе поводила?

Миша Дідусь прицілився на Толю Зибкова поглядом заклинача змій — спробуй тільки щось викинути! А я спантеличено чухав лисину — питаннячко хоч і дівоче, та не просте. І я відповів як зумів:

— Ми виросли з нього, Насте.

Настя на хвильку замислилася з голубим зачудуванням у погляді, але одразу засяяла щасливою усмішкою:

— Ага! Ми повинні знати Павла, щоб не бути схожими на нього у своїх вчинках.

Толя Зибков чесно витерпів — ні пари з уст, зате сам Миша негучно крекнув.

Мені не лишалося нічого іншого, як погодитися:

— Майже вгадала.

Ірина Сушко, яка до того неуважно мовчала, неголосно промовила:

— Устами дитяти глаголить істина… По правді кажучи, я також туманно уявляю, чого ми хочемо від Павла.

Миша Дідусь здивувався:

— От тобі й на, знову за своє! Скільки разів ми це колесо крутили — роль особи в історії.

— Буксує наше колесо, дорогенький, не рушимо з місця.

— Ганяла, ганяла машину — і ні з місця! — У Миші навіть вилиці над бородою обурено порожевіли. — А чи не здається, що зараз, в оцю ненатхненну мить, оглядаємося на пройдений шлях — і — ех! — визнавати зрушені, що для володарки-історії нема незамінимих осіб.

Ірина презирливо пирхнула:

— От, власне, доїхали до відкриття. То чи варто було заради цього машину силувати, легко можна було самим зметикувати.

— А чого ти чекала? Жар-птицю краси неписаної? Істина ж, матусю, у скромному оперенні, виявляється.

— Чекала мету, мудрий Діду. Мету! Велику і світлу, заради якої і життя покласти не шкода. А наткнулася на давнього знайомого — традиційного плутаника, який заповітних таємниць, не жди, не відкриє.

На фізіономії Толі Зибкова з’явився простодушно-придуркуватий вираз:

— Покликали дівчинку до лісу за лисичками… — почав він мрійливим голосом.

Ірина звела грізні брови, перебила:

— Не блазнюй, байбаченя. Про найголовніше говоримо.

Толя скрушно зітхнув:

™ Не треба плакатись, Ірино Михайлівно, лисички поряд, лисички повсюди, лише вони не на чотирьох ногах і не з хвостами. Ми добувачі знань, Ірино Михайлівно! Отже, знання і є наша мета!

— Ні, яблучко наливне, знання не мета, як і цегла ще не дім. Можу я поцікавитися, для чого знадобляться ті знання, які ми добудемо?