– Я знімаю свою кандидатуру. Ніхто нічого не зрозумів:

– Що? – в один голос перепитали всі.

– Я не хочу балотуватися.

Після хвилини мовчанки всі, знову ж таки в один голос, затарабанили:

– Що це тобі стукнуло в голову?

– Чого?

– Як ти можеш, коли перемога на носі?

– Не переймайся, це нерви!

– Пашок, не роби цього! Заради мене!

– Іди проспися!

– Поміряйте йому темперетуру!

Не має навіть значення, кому належала яка фраза. Головне, що за столом стало дуже гаряче. Навіть торт «П'яна вишня» – гордість господині – не справив належного враження.

Павло Іванович підвівся з-за столу і рішучим кроком рушив до виходу.

Жіноцтво заверещало, а чоловіки схопилися з місць і перегородили вихід. Павло Іванович мужньо боровся, однак оборона вхідних дверей була не менш героїчною, аніж оборона Дніпра.

– Пустіть мене! Пустіть! – намагався підвищити голос Печеніг, однак йому це не вдавалося. Після п'ятихвилинної сутички наш молодий герой безсило впав на диван і закрив обличчя руками.

У кімнаті запанувала тиша. Чоловіки про всяк випадок не сідали на місця, а стояли напоготові, щоб у будь-який момент вступити в нерівний (як для Пашки) бій.

Здається, Павло Іванович уже не збирався бунтувати проти більшості.

Мовчанка тривала досить довго. Тишу порушила тьотя Роза, яка з притаманною їй делікатністю сказала:

– Ніколи б не подумала, що гра в тетрис так може вплинути на психіку.

Усі звернули свої погляди на Тетяну Горошко. В них можна було прочитати німе запитання, осуд, нерозуміння і різні подібні емоції.

Однак вона й без того палала, як комуністичний стяг.

Не знаю, чим би закінчилося те споглядання, якби не озвався наш молодий герой:

– Що я роблю? Куди я пхаюся? Хіба воно моє? Який з мене політик? Я хочу жити нормальним життям. Не боротися ні з разіними, ні з мразіними. Не розігрувати роль спасителя! Я хочу любити, жити в маленькому провінційному містечку, виховувати дітей, вирощувати груші і щороку робити консервації.

У кімнаті панувала тиша. Лише дідусь спокійно плямкав.

Присутні напружено вдумувалися у сказані слова, але ніхто нічого не розумів. Бо перебували не на тій хвилі.

Наш молодий герой, побачивши в очах оточуючих прірву нерозуміння, продовжив свою думку:

– А вечорами хочу читати книги…

– … і дивитися телевізор… – непевно додала Ідея Іванівна.

– Так! Уяви собі: і дивитися телевізор!

– … лежачи на дивані в піжамі… – обережно продовжила гру Ідея Іванівна.

– Чому обов'язково в піжамі? – чомусь образився Павло Іванович. – Можна і в халаті!

– А можна і в сімейних трусах! – іронічно зазначила мамочка.

– А що поганого в сімейних трусах?

Після цієї фрази Павло Іванович підхопився з дивана і повторив спробу взяття живої фортеці. Спроба знову виявилася невдалою.

Ось тут, мушу зазначити, любий читачу, Ідея Іванівна абсолютно не має рації. А й справді! Що поганого в сімейних трусах? Зараз випускають такі гарні екземпляри – просто чудо! Наприклад, купуючи своєму чоловікові труси із Сайта Клаусами і зеленими ялиночками, жінка може бути цілком певна, що він у них до коханки не піде. Це ж вирішення стількох сімейних проблем! Так що я зовсім не розумію іронії Ідеї Іванівни. Цікаво, до речі, а що дядечко Ґіві носить замість сімейних трусів?

Це саме питання, здається, дуже схвилювало самого дядечка Ґіві. Бо він теж дуже прискіпливо дивився на свою кохану:

– Дарагая, при чем здэсь симэйные трусы? Если ты против их, зачэм ты мнэ ых дарышь?

– Ґівічок, справа не в трусах, а в принципі! Я його народила і виховала не для обивательства!

– Ага! – не на жарт образився дядечко Ґіві. – Значит, я абивател!

– Ні, ти мене неправильно зрозумів… – зам'ялася жінка.

– Я всё правилна зразумэл.

– Ну добре, я погарячкувала! Беру свої слова назад! Але дядечко Ґіві ходив по кімнаті навколо столу й обурено

говорив грузинською мовою.

Ідея Іванівна стала покірною-препокірною. Це дало повий поштовх Павлові Івановичу.

– Я ненавиджу цю брудну справу – політику! Я ненавиджу брехати, обманювати, зраджувати. Я хочу бути, як ви. Кожен з вас має свою справу, має спокійну совість, має незаплямовану честь. На що ви мене штовхаєте?

– А ти будеш чесним політиком… – непевно сказав Варфоломійович.

– Такого не буває. Не-бу-ва-є! Тобто, звичайно, буває… Але такі політики неживучі. Вони не можуть вижити, бо грають не за правилами…