– Дівчинка. Гарненька така, але вся синя, – відказала Ольга.

– Де вона? – запитала мати.

– Поховали у садку.

– А чому ж не під ґанком? Старі люди казали… – почала жінка, але донька її спинила:

– Мамо, часи вже не ті. Зрештою, яка різниця, де похована? У садку дитинці буде спокійніше.

– А ти як, Олю?

– Голова дуже болить, – пожалілася Ольга.

– Вдарилася головою? І сильно? Не розбила? – забідкалася мати.

– Вже не йде кров, – низьким голосом озвалася Улянида. Вона з ложки дала Ользі випити кілька ковтків темно-коричневого настою трав. – Це зніме біль.

Улянида підвелася, пильно подивилася на присутніх, немов лише зараз побачила їх.

– Вона повинна до завтра лежати на спині на голих дошках, – сказала, дивлячись кудись повз присутніх. – У неї ушкоджена спина.

– Що?! – мати у відчаї сплеснула руками. – Вона пошкодила спину? Ходити буде?

– Дивіться, – Улянида повернулася до недужої. – Поворуши великим пальцем ноги. Бачите?

– Що ми повинні побачити? – тремтячим голосом спитала жінка.

– Пальці ворушаться, тож ходити буде, – промовила вона, а потім додала: – Якщо буде робити те, що я скажу. Хребет я їй вправила.

– Дякуємо тобі! Дай Боже тобі здоров’я!

Улянида ніби не чула її слів. Вона мовчки вдяглася, накинула хустку. Не прощаючись, вийшла з хати.

– Я проведу! – підхопився Іван.

– Не забудь віддячити жінці! – кинула йому навздогін теща. – Та не скупися, дай і сала, і яєць, і кришеників! [6] – але Іван уже не чув.

Батько й мати ще трохи побалакали з донькою, намагаючись її підтримати, але Ольга чи то не любила сентиментів, чи не звикла до жалощів.

– Кажіть уже, чого прийшли, – звернулася вона до батьків.

Павло Серафимович коротко розповів про пораду Данила.

– Мої старі та й Іван миляться йти до колгоспу, – сказала на те Ольга. – Я ж не піду. Та й хто глядіти дітей буде? Поратися по господарству? Я здорова, але не стожильна. Свою землю, яку отримала у придане, нікому не віддам. Це моє останнє слово.

– Відчуваю рідну кров, – задоволено мовив Павло Серафимович. Він уже хотів прощатися та йти, але вчасно похопився: – Мало не забув! Тут дітям гостинці, віддаси завтра, скажеш, що від діда та баби. А це тобі наш подарунок! – чоловік дістав з торбинки картату хустку.

– Дякую, – Ольга слабо всміхнулася. – Накрийте мене, бо щось морозить.

Зайшла Олеся, щоб посидіти біля матері.

– Ви йдіть, – сказала дівчина, – я побуду з мамою.

Надія поривалася залишитися на ніч або принаймні дочекатися Івана, але донька сказала:

– Залиште мене. Я хочу відпочити.

Тож Павло Серафимович кивнув дружині: ходімо! Він хотів навідатися ще до Михайла. Син найбільше його турбував. Якось Чорножукови трималися купи, а Михайло завжди був як відрізаний клапоть: сам по собі. Всі члени їхньої родини допомагали одне одному, підтримували чим могли, а син і допомоги не просив, і сам не квапився прийти. Ніби в ньому не тече кров Чорножукових. Та й господар він нікудишній, нема тієї жилки, що є в усіх близьких родичів. Чому він виріс такий? Виховувалися ж діти однаково, росли разом, на одній землі, а не став він справжнім хазяїном. На жаль.

Павло Серафимович віддав онукам гостинці, сів на лавку. Михайло навіть не запросив батьків до столу, одразу спитав:

– Прийшли мене вчити жити?

– А що мені тебе вчити? – Павло Серафимович посміхнувся кутиками губ. – Моя мати казала: вчать, поки дитина впоперек ліжка лежить, а ти вже давно вздовж. Пришли з матір’ю дізнатися, які маєш наміри.

– Ще є час подумати, – уникнув відповіді син. Павло Серафимович вже потайки зрадів, вирішивши, що минулого разу Михайло погарячкував, але син сказав: – Остаточно не вирішив, але зрозумів, що не хочу жити, як ви.

– Як ми? – брови чоловіка здивовано піднялися вгору. – Ми щось робили не так?

– Як?! Як?! – роздратовано повторив Михайло. – Я не хочу гарувати з ранку до вечора на своєму полі!

– Еге ж! На чужому краще.

– Я в тому сенсі, що не можна все життя працювати, працювати й працювати. Не хочу, щоб мої діти все життя в навозі просиділи. Хочу нового, кращого життя!

– Ось як ти заговорив! То віддай все в комуну. Навіщо тобі корови? Діти й без молока та сметанки проживуть. А сам сиди вдома, плюй у стелю або горобцям дулі крути – все ж таки якась робота.