– Я не сказав, що буду сидіти склавши руки.

– Може, досить? – Надія торкнулася руки чоловіка.

– Виходить, все-таки ти намилився йти в комуну? – вже спокійно запитав батько.

– Я ж сказав: ще не знаю, – відповів син.

– Візьми, – батько поклав валянки на лавку, – будеш іти в колгосп, взуєш. Може, у них швидше побіжиш туди. Та й невідомо, чи видадуть комуністи тобі нові валянки, чи й надалі будеш голими п’ятами світити.

Михайло відвернувся, нічого не відказавши. Павло Серафимович кивнув до дружини:

– Ходімо, Надю, додому, вже пізно, а нам завтра рано вставати. На добраніч, сину, – звернувся він до Михайла.

– Бувайте, – буркнув той, не глянувши на батьків.

Іван Михайлович любив гасла. Вірив: влучний напис на червоному має зрушити свідомість селян, хоча й розумів: більшість людей, які прийдуть на збори, неграмотні. Він мало переймався тим, що гасло прочитає менша частина, тому так старанно власноруч зробив напис на червоній тканині: «Хто не вступить у колгосп, стане ворогом радянської влади». Іван Михайлович аж зіпрів, поки вивів останню букву. Витерши піт на лобі хустинкою, зробив останній штрих – поставив у кінці напису великий жирний знак оклику. Чоловік сів на стілець, милуючись своїм творінням. Непогано було б написати щось зі слів товариша Сталіна, який нещодавно оголосив перехід до повної ліквідації куркульства як класу, але, добре поміркувавши, вирішив поки що утриматися. Хто знає, що у тих куркуляк на умі? Комуністи обійшли всі подвір’я, провели велику роз’яснювальну роботу, виявили, що частина селян вже готова хоч зараз написати заяву про вступ до колгоспу. Дехто вагається, але то справа часу. Тривожило майже відкрите вороже ставлення деяких селян до створення колгоспів. Але Лупіков не з тих, хто звик так просто здатися чи відступити. І нехай його прізвище переінакшили, зробивши посміховиськом, – він потерпить і дочекається свого часу. Його кривдники ще не знають, який він стійкий, витриманий та наполегливий комуніст. Опір куркулів буде зламано – Іван Михайлович був у цьому впевнений. Головне, щоб більшість селян написали заяви, а з меншістю він упорається…

– Товариші! – урочисто промовив Іван Михайлович. У приміщенні, де завис сірувато-прозорий їдкий тютюновий дим, запала тиша. В оратора вп’ялися сотні допитливих очей селян, яких скликали на збори. – Свій виступ хочу почати зі статті товариша Сталіна, який констатував, що в настрої селян відбувся перелом на користь колгоспів. [7] Хочу зазначити, що нами була проведена велика робота з кожним односельцем. Ми виявили, що є багато свідомих людей, які правильно розуміють політику нашої держави. Колгоспам бути! – він заплескав у долоні. Його підтримали комуністи та комсомольці, що сиділи на сцені за столом, проте в залі панувала тиша. Доповідач продовжив описувати всі переваги спільного господарства, але язикатий старий Пантелеймон не втримався, бовкнув: «Їсти будемо всім селом з однієї миски?» Його слова зрушили кригу мовчання, почулися сміх та пожвавлення. Чекіст дещо знервовано закликав до тиші й продовжив доповідь.

Позаду, на останній лавці, сиділи всі Чорножукови. Крайня в ряду, поруч із Варею, примостилася Ганнуся. Дівчина вбралася святково: запнулася квітчастою хусткою, взула подаровані чобітки, а щоб видно було нове червоне намисто, розстібнула кожушину. Коли промовця понесло і він почав плести про погрози тим, хто «вчепився в своє господарство руками й ногами», Варя нишком поглянула на батька. У Павла Серафимовича руки стислися в кулаки, аж кісточки побіліли. Поруч із батьком – бліда як крейда мати. Варі стало лячно. За звичкою вона хотіла взяти під руку подругу, але та відсторонилася.

Зал то завмирав у тиші, то вибухав вигуками й обуреннями, то заповнювався нестримним реготом. Врешті-решт, Лупіков підійшов до основного – запису в колгосп – і запропонував присутнім висловитися.

– Я вам так скажу, – з місця промовила Одарка, – мені нема чого робити у вашому колгоспі. Я – вдова, маю п’ятеро дітей, але вони в мене ситі та вдягнені. Маю невелике господарство, з якого годую свою сім’ю, город, невеликий наділ під жито. Мені потрібно обробляти все це, доглядати дітей, прати їм, готувати їсти. То коли мені ще йти на роботу? З ким полишати малих? Здати корівок у спільне господарство? А чим поїти дітей?

– У тебе цицьки як дійки у корови, вистачить молока всім! – крикнув якийсь чоловік. Хтось засміявся, але жінка навіть не посміхнулася на жарт.

– Воно-то так, – продовжила вона, – але, вибачте, я таки не корова, мого молока на всіх дітей не вистачить. Тож ви тут сперечайтеся, скільки завгодно, а мені час: діти вдома самі залишилися.

Одарка підвелася, накинула на голову хустку, поважно пішла на вихід. А коли позаду почула голос чекіста з погрозами відібрати і землю, і корів, жінка повернулася. Вона скрутила дві великі дулі.

– Ось тобі, а не моїх корів! – тицьнула вона дулі Лупікову й пішла, гордо скинувши вгору голову. Зала вибухнула сміхом, а уповноважений аж побуряковів.

Коли трохи стихло, Іван Михайлович прискіпливо подивився на тих, хто сидів в останньому ряду.

– А ви, Чорножукови, що скажете? – звернувся до них. Вмить запанувала тиша.

– Хочеш почути мою думку? – Федір підвівся. – Скажу одразу: я не піду в колгосп.

– Ми вже на «ти»? – запитав Лупіков. – Я з тобою телят не пас.

– Оце й погано. Якби пас, то знав би, як ті телята дістаються. Попереджаю: до мене можете не приходити, я свого нічого не віддам.

– Таких, як ти, будемо ссилати, виганяти з села сраною мітлою! – закричав комуніст. – Несвідомим елементам немає тут місця!

– Ссилай! Вбивай! Ріж мене! Пали! – твердо, впевнено та голосно сказав Федір. – Але ти не маєш права змусити мене йти в комуну!

– Маю! Маю повне право.

– І хто ж тобі дав таке право: силувати чесних людей?

– Радянська влада, Комуністична партія дала мені таке право! – з гордістю промовив Іван Михайлович. – А ти – куркуль, який нажився за рахунок наймитів.