Гаррі трохи насторожило, що Геґрід думає, ніби йому придасться кусюча книжка. Проте він поклав Геґрідове привітання біля листівок Рона та Герміони і широко всміхнувся. Залишався тільки лист із Гоґвортсу. Цього разу конверт був товщий, ніж звичайно, Гаррі вийняв перший аркуш пергаменту й прочитав:

Гаррі витяг бланк дозволу і пробіг його очима. Усмішка сповзла з його обличчя. Як приємно було б відвідувати Гоґсмід у вихідні! Він знав, що в тому селі живуть самі чаклуни, та ще ніколи там не бував. Але ж як переконати дядька Вернона чи тітку Петунію підписати той дозвіл?

Він глянув на будильник. Була вже друга ночі.

Вирішивши, що про дозвіл він подумає завтра, Гаррі вмостився в ліжку і викреслив з таблички ще один день, що відділяв його від зустрічі з Гоґвортсом. Потім зняв окуляри, ліг, і ще довго милувався своїми трьома вітальними листівками.

І тієї миті такий незвичайний Гаррі Поттер був звичайнісіньким хлопчиськом, котрий уперше в житті радів своєму дню народження.

Коли вранці Гаррі спустився на сніданок, усі Дурслі вже сиділи за кухонним столом. Вони дивилися новісінький телевізор — подарунок, який Дадлі отримав на початку літа (цей кабанчик приїхав на канікули й нарікав, що йому дуже нелегко ходити від холодильника до телевізора у вітальні). Дадлі провів на кухні майже ціле літо, не відриваючи від екрану своїх маленьких поросячих оченят. Його п'ять підборідь постійно колихалися, бо він безперервно щось жував.

Гаррі вмостився між Дадлі й дядьком Верноном, дебелим чолов'ягою, який майже не мав шиї, зате відростив пишні вуса. Жоден з Дурслів не тільки не привітав Гаррі з днем народження, але й узагалі не звернув на нього уваги. Проте Гаррі давно вже звик до такого ставлення, тож особливо цим не переймався. Він почав був їсти грінку, а тоді глянув на телевізійного диктора, що саме повідомляв про втечу якогось в'язня.

"...до уваги населення: Блек озброєний і вкрай небезпечний. Відкрито спеціальну гарячу лінію. Кожен, хто його побачить, повинен негайно про це повідомити".

— Зразу видно, що мерзотник, — пирхнув дядько Вернон, дивлячись понад газетою на зображення в'язня. — Клятий голодранець! Ви тільки гляньте, які в нього патли!

Дядько Вернон недоброзичливо зиркнув на Гаррі, чиє розкуйовджене волосся завжди страшенно його дратувало. Хоча, порівняно з тим в'язнем, кощаве обличчя якого облямовували довжелезні сплутані кудли, Гаррі видавався охайно зачесаним.

На екрані знову з'явився диктор.

— Міністерство сільського та рибного господарства сьогодні оголосило...

— Гей, зачекай! — гаркнув дядько Вернон, люто вп'явшись очима в диктора. — Ти ж не сказав, звідки втік той маніяк! Яка користь з таких новин? Може, той придурок уже чалапає по нашій вулиці?!

Тітка Петунія, кістлява, з кобилячим обличчям жінка, прожогом обернулась і стала вдивлятися в кухонне вікно. Гаррі знав, що тітка страх як полюбляє дзвонити по всіляких гарячих телефонних лініях. Вона намагалася скрізь устромити свого носа й усе життя тільки й робила, що підглядала за своїми нудними законослухняними сусідами.

— Коли вони вже затямлять, — грюкнув по столу буряковим кулачиськом дядько Вернон, — що таких типів треба відразу вішати?

— Свята правда, — погодилася тітка Петунія, приглядаючись до стручечків сусідської квасолі.

Дядько Вернон допив чай, зиркнув на годинника і сказав:

— О, Петуніє, за хвилину мушу вже бігти, — о десятій прибуває Марджин поїзд.

Гаррі, думки якого снували навколо "Набору для обслуговування мітел", раптом отямився.

— Тітонька Мардж? — бовкнув він. — А х-хіба вона до нас приїде?