Сто пригод Барвінка та Ромашки
Читать

Сто пригод Барвінка та Ромашки

Книги Для Детей

:

детские стихи

.
Аннотация

Веселі, поетичні віршовані казки Богдана Чалого давно полюбилися юним читачам. Та й не дивно. Адже у них ідеться про щиру дружбу та відданість, про взаємовиручку, про перемоги відважного Барвінка та його друзів над злими, темними силами.

У 1974 році на XIV конгресі Міжнародної ради по дитячій та юнацькій літературі Богдану Чалому за казку «Барвінок і весна» присуджено почесний диплом імені казкаря Г. X. Андерсена.

Малюнки

Віктора Григор’єва та Кіри Григор’євої

І
Відступає тепла нічка, Розтуляє ранок вічка. Грає в росах на городі. Стиха каже: «Спати годі!» Але ще панує спокій. На городі сон глибокий. Головата, мов дитинка. Спить під тином Капустинка. На духмянім свіжім листі Спить Кабак, мов у колисці. Дід Гарбуз сопе під тином. Живота прикривши сіном. Баклажаник свище носом. Підставляє щоки росам. Бачить сон якийсь Цибулька, Аж вустами смішно булька. Кріп ві сні ногами смиче. Хрін зітхає і мугиче: Із натурою такою І ві сні нема спокою. Сплять метелики в травичці. Ще куняє рибка в річці. Ще дрімає навіть бджілка Біля теплого причілка. Навіть місяць спить в хмаринах. Мов розлігся на перинах. Вже зоря калину трусить. Скоро день зайнятись мусить. Раптом в зіллі під пасльоном. Ніби хтось ударив дзвоном: — Гей ви, родичі городні, Гарбузенки благородні! Я — Барвінок, я — Хрещатий, Йдіть стрічати, величати! Щойно я на світ родився. Де ж город увесь подівся? — Сну неначе й не бувало. Хто це будить так зухвало? Звів голівку Баклажаник: — Звідкіля такий безштаник? — Гляньте, ноги, мов пружинки. Очі — зернятка ожинки! Народивсь в зеленій льолі. Побажаймо щастя й долі! Руки в боки взяв хлопчинка, Загорланив знову дзвінко: — Щось ви, родичі городні, Вельми заспані сьогодні! Я — Барвінок, я — Хрещатий, — Час би гостя пригощати! — Підлетіла рвучко Бджілка: — Іч, розхвастався, чудилко! Ще такому Архімеду Заробити треба меду! — Засміявся дід Гарбуз: — Ти, видать, не боягуз! А чи знаєш ти свій рід?
— Ви, Гарбузику, мій дід! — Почоломкаймось давай. Нумо, інших пізнавай. Придивись з усіх сторін. Хто це є? — Сердитий Хрін! — Чесний Хрін позеленів. Але стримав щирий гнів: — Трохи плутаєш, малий. Принциповий, а не злий! — Обнімає хлопчик всіх, У очицях — буйний сміх. У Барвінка язичок. Мов з насічкою гачок: — Драстуй, красеню Горох! Ще зелений, ще не всох? Дядьку Соняшник, ов-ва! Облітає голова!.. От бруднулі Картоплі, Щічки в глині, у землі! Гляньте, хлопці Огірки У калюжці, мов хряки! Чом ви, дядечку Буряк, Червонієте, мов рак? Ви скажіть, куди це зник Академік наш. Часник? — Набурмосився Гарбуз: Не шпигайся, карапуз! Марнословити не слід. Поважай козацький рід.— Тут Барвінок як утне: — Ви шануйте всі мене! Маю вдачу, мов вогонь. Потанцюємо, либонь? Я до всього маю хист, Я ж і воїн, і артист.— І навприсядки пішов, Тільки дим з-під підошов. Де не взявся тут Часник. Малюка за чубчик — смик; — На словах він всіх навчить. А чи вмієш ти лічить? Скільки буде двічі два? — Чи не хворі ви, бува? — Не крутися, говори!— Пробурчав Барвінок: — Три! — Два плюс три? — Мовчить, мовчить! Він нездатний полічить! Ти хоч азбуку вивчав? — Правду кажучи, почав... — От ганьба на весь наш рід. Він і в грамоті, мов кріт!— Заридав тоді малий. А Гарбуз: — Сльозу не лий! Слухай, що мені Бджола На світанку повіла...
Де розрісся кукіль дикий. Скарб заховано великий. Той, хто дивний скарб дістане. Вченим стане, мудрим стане. Прочитає і полічить. Як освіченому й личить! Та на стражі біля нього Розбишаки війська злого. Не якась собі босота — Вояки царя Осота! Не дрімає пильна варта. Та її приспати варто. Як піде верста сто сота — Царство лютого Осота. Хто проб’ється в чорний край — Скарб славетний забирай.— Аж підскочив наш Барвінок, Збив росу з хитких билинок: — Та не я ж Барвінком буду. Коли скарб той не здобуду! Вирушаю в цю ж хвилину. — Вельми ти рішучий, сину! Обміркуй усе спочатку, А тоді прибий печатку. Ми тебе, як перед боєм, І одягнем, і озброїм. Бачиш, Коник лугом скаче, — Загнуздай його, козаче! — Хлопчик коника за гриву. Кінь малого — штовх в кропиву. — Одягни штани з шевйоту, А тоді вступай в кінноту! Знов Барвінок витер слізку І хотів схопити різку. Та Гарбуз обняв за плечі: — Гарячитись — не до речі! Хоч спустошили всю грядку, Амуніція в порядку! Маєш, синку, шаровари І чобіт нових дві пари. І шапчина для хлопчини Із червоної перчини. З цибулини маєш списа. Щоб колов Тхора і Лиса. Ось і щит тобі з картоплі, І очкур міцний з коноплі! Одягайся, наш герою. Начищай до блиску зброю. Обнімайте всі нетягу. Щоб здобув лише звитягу! — І на мить з очей Барвінка Зникла гостра сміховинка; — От спасибі! Це ж багатство! — Хай живе городнє братство! — Лиш надів штани Барвінок, Перед ним і Коник виник. Скочив хлопчик у сідельце. Заблищав, неначе скельце.
На очах підріс хлопчисько. Уклонивсь городу низько: — Рідні овочі, спасибі! Хай панує мир в садибі! Мчу за скарбом. Все чин чином. — Ти ж, Барвіночку, пиши нам! — Як же я писати маю, Здуру й букви поламаю! От коли той скарб дістану, День і ніч писати стану. Залишайтеся здорові. Всі родичі Гарбузові!— Вгору листя полетіло: — Із Барвінка буде діло! — Наче Дундич [1] на коні! Не похилиться в борні!

1

Олеко Дундич — герой громадянської війни.

II
Їде хлопчик полем, лугом. Трошки риссю, трошки цугом. Теплий вітер повіває, В грудях серденько співає. Як подивишся ліворуч — Височенне жито поруч. Колоски, немов ракети. Що на інші мчать планети. Як подивишся праворуч — Кукурудза стигла поруч — Кияхи, мов дирижаблі. Під вітрами не ослаблі. Навкруги гаї й діброви. Ген хмарки, небесні брови. Вмить нахмурилось півнеба. Гримнув грім, ховатись треба.
Почалася грізна злива. Кожна крапля, наче слива. Поки скочили під грушу. Промочило навіть душу. У дуплі привітно й сухо. Завиває вітер глухо. Хлопчик викрутив сорочку І повісив на кілочку. Тільки став штанці знімати. Засміялись неба шати. Припинилась тепла злива, В небі райдуга грайлива. Ручаї гримлять зухвалі. Мандрувати можна далі. Хлопчик скочив у сідельце, Прощавай, сухе дупельце! Бачить — в житі Перепілка, Поряд з нею — діток кілька. Десь їм трапилась комашка. Вчить дітей рябенька пташка. Як жуків і мух клювати. На комашок полювати. І незчулися — шуліка. Тінь хитнулась невелика. Вниз летить хижак, мов грудка, Тут Барвінок скочив хутко. Засвистав, наміривсь списом. Крутонув шуліка низом І поплив у високості, Поки цілі пір’я й кості. Не чекав малий подяки За поразку розбишаки. Вельми радий, рушив далі На зелені магістралі. Чує, щось реве надсадно. Ген — болото. Там неладно Стогне Трактор в баговинні: — Ви спасти мене повинні! Закопався по кабінку. Порятуй мене, Барвінку! Корчував пеньки у лузі І у твань зашився, друзі. — Не газуй! — гукнув Барвінок. Троса виплетем з билинок! Потім дружно будем смикать. Бо кого ж на поміч кликать? — Стихнув Трактор перегрітий. Під колеса вклали віти. З дерези сплели буксира. Ожила в машині віра! Заревів мотор щосили. Як напружив Коник жили. Трактор, витягнутий тросом. Закивав, зачмихав носом: — От спасибі вам, малята, Буде й вам від мене плата! — Зняв Барвіночок перчину. Попрощався чин по чину. — Ми задарма, полем-гаєм. Добрим людям помагаєм! — Та й помчали друзі далі. Натискають на педалі. Збоку гай здригнувсь від крику. Пролунало: «Ку-ку-ріку! Потерпаєм від розбою!» — Де ти, Півню, що з тобою? — Наш герой Коня пришпорив. Мчить, як тисяча моторів. Бачить, в лісі край байрака Б’ється з Півником Тхоряка. Півень-велетень в крові. Поряд кури ледь живі. Птахоферма недалеко. Але поряд — небезпека. Півень грізно крутить дзьобом Над тупим Тхорячим лобом. Тхір звивається вужем. Коле Півника ножем. Ще й регоче: — Лапки вгору, Кроком руш — в мою комору! Тут Барвінок налетів. Наче тисяча хортів. Коник Дзвоник копитами Цупив звіра до безтями, А Барвінок — списом, списом! Засичав Тхоряка бісом. Поточився, наче рак. Покотився у байрак. То був грізний супротивник. Обійняв Барвінка Півник: — Твій боржник тепер, затям. Послугую всім життям! — Зняв Барвіночок перчину. Попрощався чин по чину. — Ми задарма, полем-гаєм. Добрим людям помагаєм! Де ж верста ота сто сота.
Царство грізного Осота? — Вже від’їхали багато Від городу діда Гната, Вже й прославилися в ділі. Вже й рубці на білім тілі. Скільки в світі боротьби. Але де ж оті скарби? У Коня стомились ніжки. До землі звисають віжки. Щоб триматись за оброть. Слід би втому побороть. Та хіба їм до спочину? Скрізь чекають молодчинуї Чуєш? Чаєчка кигиче, І вона на поміч кличе. Бо в гніздо її поліз. Щоб яєчка вкрасти Лис. Тільки Лиса відігнали. Знов почулися сигнали. Зайця скривдила Сорока. Потім з Білкою морока: Бідолаху б’є Куниця, Теж годиться заступиться. Ось уже й завечоріло, В небо хлюпнуло чорнило... Запахтіла медом гречка. Край дороги — озеречко. Збоку, в затишку — узлісся. Відіклав Барвінок списа. Розіслав м’яку попону І сказав: — Спочиньмо, Коню! Ти пожуй вівса з торбинки. Єсть і в мене півхлібинки, Є ж і сало, і ковбаска.— Розпустив Барвінок паска. Підібгав під себе ніжки. Та спочили тільки трішки. Підлетіла Перепілка, Голосок, немов сопілка: — Ой, нема тобі спочинку, Славний лицарю Барвінку! Не сідай відпочивати. Мчи Ромашку рятувати! — Не хвилюйся, люба пташко, Хто ж вона, твоя Ромашка? — Недалечко звідси — хатка, В ній живе мале дівчатко. Наче сонце, працьовите, Доглядає сад і квіти. До пташок і звірів добра, І співуча, і хоробра. Всі, хто з нею, вельми щасні. Знає всі пісні сучасні. Часто-густо біля хати Соловейка вчить,співати. Біля білої оселі Пролітали дні веселі. Але раптом до садка Притаскало Будяка. Загримів він: — Геть, дрібнота! Я — слуга царя Осота. Цар за службу і заслуги Дав мені оці округи. Щоб отут я вкоренився, Жив собі та веселився. Маю вічного папера. Що господар відтепера.— Вмить на вітах павуки Почіпляли гамаки. Відбивалася Ромашка, Та одненькій дуже важко. Руки сплутали потроху В павутиння і — до льоху! Ой Барвінку, не спізнися! — Підхопив Барвінок списа. Попереду лине пташка,
А за нею наш трудяжка. Ось і хатка бовваніє, Не біліє, а чорніє. Сам Будяк стоїть на варті. Мед шумить в дубовій кварті. Біля мертвої стежини Сохнуть маки та жоржини. Будячище мед спиває. Попиваючи, співає: — Хай віднині знає кожний. Що Будяк непереможний! Завтра ж викорчую сад І посію самосад. Як засмалим, як закурим. Стане світ увесь похмурим.— Закричав Барвінок грізно: — Утікай, бо буде пізно! Я — Барвінок, я — Хрещатий, Йду Ромашку виручати! — Засміявся Будячище, Підійняв ножаки вище: — Підійди, уб’ю на місці Отаких, як ти, хоч двісті! — Налетів Барвінок збоку. Та Будяк назад ні кроку. Махонув навстріч ножами. Бойовими сторожами. Ледь Барвінок ухилився. Сторч ногами приземлився. Сяють очі в Будячиська, Кожне око, наче миска. Знов Барвінок скаче збоку. Розмахнувся і — по оку! Ніби згас один прожектор. Наш Барвінок — наче Гектор [2] Відступає, налітає. Будяка уже й хитає. Пропонує мир і дружбу, Зичить гроші, зве на службу. Спис летить у друге око. Підстрибнув Будяк високо І почав тікати з ревом. Наче бився з диким левом. Тут Барвінок для початку З льоху визволив дівчатко. Після втомливого бою Мовчки вмились під вербою. Обняла його Ромашка: — Натомився, бідолашка? Що ж я дам тобі поїсти? Страшно знов до льоху лізти! Хлопчик буркнув коло хати: — Де подушка? Хочу спати. Зняв із Коника сідельце, В сіні вимостив кубельце. Усміхнувсь, стулив повіки І заснув, немов навіки...

2

Г е к т о р — герой давньогрецької поеми «Іліада».

в официальном магазине Литрес

Без серии

Сто пригод Барвінка та Ромашки
Про відважного Барвінка та коника Дзвоника