— Не маю честі, ваша світлосте, — відповів той, засліплений блискучим спорядженням Д'Артаньяна.

— То ви мене не впізнаєте?

— Ні, ваша світлосте.

— Гаразд! Я вам нагадаю. Що ви зробили із дворянином, якого близько двох тижнів тому насмілились звинуватити в збуті фальшивих грошей?

Побачивши, що Д'Артаньян войовничо насупив брови і що Планше зробив те саме, корчмар зблід, як стіна.

— Ах, ваша світлосте, не нагадуйте мені про це! — мовив він плаксивим голосом. — Як дорого я заплатив за свою помилку! Боже, який я нещасний!

— Ще раз питаю: що сталося з тим дворянином?

— Благаю вислухати мене, ваша світлосте, і змилостивитись наді мною! Прошу пробачення, сідайте, будьте ласкаві.

Німий од гніву й хвилювання, Д'Артаньян сів, грізний, немов судія. Планше гордовито став біля його крісла.

— Ось як усе сталося, ваша світлосте, — тремтячи, провадив корчмар. — Тепер я впізнав вас; адже це під час вашого від'їзду почалася та нещаслива суперечка із дворянином, про якого ви питаєте.

— Так, це я. Тож вам має бути ясно: коли ви не скажете мені правди, сподіватися на пощаду нічого.

— Ласкаво прошу вислухати мене, і я розповім усе, як було.

— Я слухаю.

— Начальство повідомило мене, що до моєї корчми має прибути відомий фальшивомонетник з кількома товаришами, перевдягнений в гвардійську або мушкетерську форму. Мені точно змалювали ваших коней, слуг і навіть прикмети ваших світлостей.

— Далі, далі! — сказав Д'Артаньян, який одразу збагнув, звідки походять такі точні відомості.

— Отож за наказом начальства, яке вирядило до мене шістьох чоловік на підмогу, я вжив усіх заходів, щоб затримати так званих фальшивомонетників.

— Знову! — сказав Д'Артаньян, якому слово «фальшивомонетник» різало слух.

— Даруйте, ваша світлосте, що я кажу про такі речі, але саме в них — моє виправдання. Начальство нагнало на мене страху, а ви ж знаєте, що корчмареві годиться підкорятися властям.

— Востаннє питаю: де дворянин? Що з ним сталося? Він помер? Чи живий?

— Потерпіть, ваша світлосте, ми вже майже підійшли до цього. Отже, сталося те, що ви знаєте і чим цілком можна пояснити вашу поспішність під час від'їзду, — додав хазяїн з лукавством, яке не пройшло повз Д'Артаньянову увагу. — Цей дворянин, ваш друг, одчайдушно захищався. Його слуга, який, на лихо, несподівано затіяв сварку із солдатами, перевдягненими в конюхів…

— Ага! Нещасний! — вигукнув Д'Артаньян. — Ви всі були у змові, і я просто не розумію, чому й досі не розтрощив вам голови!

— Ба ні, ваша світлосте, ми не всі були у змові, і незабаром ви пересвідчитеся в цьому. Ваш шановний друг (пробачте, що я не називаю його тим високим іменем, яке він, безперечно, носить, але ми просто не знаємо його), отже, ваш шановний друг, поклавши двох солдатів двома пострілами з пістолета, почав відступати і, захищаючись врукопаш, покалічив ще одного з моїх людей шпагою, а мене оглушив, ударивши нею наопаш.

— Та чи закінчиш ти нарешті, катюго? — вигукнув Д'Артаньян. — Де Атос? Що сталося з Атосом?

— Відступаючи, він, як уже я казав вашій світлості, опинився біля сходів, що вели до погреба. Двері до нього були не зачинені, ваш друг вихопив ключ і замкнувся зсередини. Певні, що він не втече, ми дали йому спокій.

— Авжеж, — сказав Д'Артаньян, — ви не збиралися його вбивати — вам треба було тільки ув'язнити його.

— Боже мій, ув'язнити! Та що ви таке кажете, ваша світлосте? Присягаюся — він сам себе ув'язнив. До того ж перед цим він накоїв таки чимало лиха: вбив одного солдата й тяжко поранив ще двох. Убитого та обох поранених віднесли їхні товариші, і більше я нічого не чув ні про кого з них. Ну, а я, опритомнівши, пішов до пана губернатора, все розповів йому і спитав, що маю робити з полоненим. Але пан губернатор наче з неба впав: сказав, що не розуміє моїх питань, що накази, які я одержав, віддавав не він і що коли я, на свою біду, бовкнув комусь, ніби він, губернатор, хоч трохи причетний до цієї відчайдушної витівки, то він накаже мене повісити. Мабуть, добродію, я помилився й затримав когось іншого, а той, кого слід було арештувати, зник.

— Але ж Атос! — вигукнув Д'Артаньян, обурення якого побільшало, коли він почув, що губернатор умив руки. — Що сталося з Атосом?

— Я хотів якнайшвидше спокутувати свою провину перед полоненим, — відповів корчмар, — тож і підійшов до погреба, щоб випустити його звідти. Ах, добродію, це вже була не людина, це вже був справжнісінький диявол! Почувши, що я запропонував йому вийти на волю, ваш друг сказав, що це пастка і що він не вийде, поки ми не виконаємо його умови. Розуміючи, в яке прикре становище я сам себе поставив, піднявши руку на мушкетера його величності, я покірно відповів, що наперед пристаю на будь-які умови.

— Перш за все, — сказав він, — я вимагаю, щоб мені повернули мого слугу разом з усією зброєю.

Цей наказ було виконано негайно; ви чудово розумієте, добродію, що ми були ладні зробити все, чого зажадає ваш друг. Пан Грімо (цей назвав своє ім'я, хоч він і не з говірких), незважаючи на свою рану, спустився в погріб. Тоді ваш друг знову замкнув двері, а нам гукнув, щоб ми забиралися геть.

— Та де він, нарешті? — вигукнув Д'Артаньян. — Де Атос?

— У погребі, добродію.