— То візьми гаманець назад і залиш ці шістдесят пістолів собі.

— Але ж ваша світлість добре знає, що суддівські чиновники не повертають того, що потрапило їм до рук. Якби це були фальшиві гроші, тоді можна б мати хоч якусь надію; та, на жаль, гроші були справжні.

— Домовляйся із судочинцями, як знаєш, чоловіче, мені це байдуже, тим більше, що в мене немає жодного лівра.

— Стривай, — обізвався Д'Артаньян до корчмаря, — куди ти подів Атосового коня?

— Він у стайні.

— Скільки він коштує?

— П'ятдесят пістолів, не більше.

— Ну, він коштує всі вісімдесят; так от, бери його собі, й по тому.

— Як! Ти продаєш мого коня? — здивувався Атос — Мого Баязета? На чому ж я рушу в похід? На Грімо?

— Я привів тобі іншого, — відповів Д'Артаньян.

— Іншого?

— Пречудового! — вигукнув хазяїн.

— Ну, якщо є інший, кращий і молодший, тоді бери собі старого й принеси вина.

— Якого? — спитав корчмар уже спокійно.

— Того, що в глибині погреба, біля ґрат; там ще стоїть двадцять п'ять пляшок — решта розбилася, коли я впав. Принеси шість.

— Це справжнісіньке барило, а не людина! — пробурмотів хазяїн заїзду. — Якби він пробув тут хоча б два тижні й заплатив за все, що вип'є, я владнав би свої справи.

— І не забудь подати чотири пляшки того самого вина панам англійцям, — докинув Д'Артаньян.

— А тепер, — сказав Атос, — поки нам принесуть вина, скажи мені, Д'Артаньяне, що з нашими друзями.

Д'Артаньян розповів, як він застав Портоса в ліжку з вивихнутим коліном, а Араміса — за столом у товаристві двох богословів.

Тільки-но він скінчив свою розповідь, як до кімнати зайшов хазяїн з пляшками й окостом, що висів у погребі й, на щастя, вцілів.

— Чудово, — мовив Атос, наливаючи собі й Д'Артаньянові вина, — але ви розповіли мені тільки про Портоса й Араміса. А що сталося за цей час з вами, мій друже? Чомусь ви дуже смутні.

— На жаль, так, — відповів Д'Артаньян. — І це тому, що я — найнещасливіший серед усіх вас.

— Ти нещасний, Д'Артаньяне! — вигукнув Атос — Що ж сталося? Розкажи мені.

— Потім, — відповів Д'Артаньян.

— Потім! Але чому потім? Ти гадаєш, що я п'яний, Д'Артаньяне? Затям назавжди: ніколи моя голова не буває такою ясною, як після пляшки вина. Ну, то розказуй, я уважно слухаю.

Д'Артаньян розповів історію з пані Бонасьє. Вислухавши його, Атос спокійно сказав:

— Це дрібниці, звичайнісінькі дрібниці. «Дрібниці» було його улюбленим слівцем.

— Вам усе дрібниці, мій любий Атосе! — відповів Д'Артаньян. — В устах людини, яка ніколи не кохала, це слово здається вельми непереконливим.

Згаслі очі Атоса раптом спалахнули; та за мить вони знову стали каламутними і тьмяними.

— Авжеж, — мовив він так само спокійно, — я не кохав ніколи.

— Тож ви, кам'яне серце, маєте розуміти, що помиляєтесь, так суворо ставлячись до нас, людей з ніжним серцем.

— Ніжне серце — розбите серце, — зауважив Атос.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, що кохання — це лотерея, в якій тому, хто виграв, дістається смерть! Повірте мені, любий мій Д'Артаньяне, вам дуже пощастило, що ви програли. І коли дозволите дати вам пораду, то от вона — програвайте завжди.

— Мені здавалося, що вона так мене кохає!

— Це вам тільки здавалося.

— О ні, вона й справді кохала мене.

— Хлопче! Немає на світі чоловіка, котрий не вірив би, як і ви, що його кохана кохає його. Так само — немає людей, яких їхні кохані не дурили б.

— Окрім вас, Атосе! Адже ви ніколи нікого не кохали.

— Авжеж, — сказав Атос, хвилинку помовчавши, — нікого… Ну, то вип'ємо!

— Але коли так, філософе, навчіть мене, підтримайте мене; мені, як ніколи, потрібні зараз порада й співчуття.

— Співчуття? В чому?

— В моєму нещасті.

— Ваше нещастя — сміхота, — відповів Атос, знизуючи плечима. — Хотів би я знати, що б ви сказали, коли б я розповів вам одну любовну історію.

— Що сталася з вами?

— Або з одним із моїх друзів — байдуже!

— Розкажіть, Атосе, розкажіть.

— Вип'ємо — це буде краще.

— Пийте й розповідайте.

— Справді — це можна робити водночас, — сказав Атос, вихилив свою склянку і знову налив її.

— Я слухаю, — сказав Д'Артаньян.