Шрифт:
— Що ж ви ще накоїли?
— Коли я програв свого коня — дев'ять проти десяти, як вам це сподобається? — мені спало на думку пограти на вашого.
— Але я сподіваюсь — ви не зробили цього?
— Навпаки, я це зробив.
— І що ж? — схвильовано вигукнув Д'Артаньян.
— Я програв його.
— Мого коня?
— Вашого коня; сім проти восьми, не вистачило одного очка… Знаєте приказку?
— Атосе, ви з глузду з'їхали, присягаюся!
— Друже, було б сказати мені це вчора, коли я патякав казна-що, а не сьогодні. Я програв вашого коня разом з усім спорядженням.
— Це жахливо!
— Стривайте, ви ще не все знаєте, — я був би блискучим гравцем, якби не захоплювався; але я надто захоплююсь, як і тоді, коли п'ю. Тож я захопився, і от…
— На що ж ви ще могли грати, коли у вас більше нічого не лишалось?
— Ні, друже, в нас лишався ще цей діамант, що сяє на вашому пальці. Я його помітив…
— Мій діамант! — вигукнув Д'Артаньян, затуляючи перстень долонею.
— А що в мене були колись свої діаманти і я знаюся на них, то я оцінив ваш у тисячу пістолів.
Д'Артаньян похолов.
— Сподіваюсь, — сказав він з притиском, — ви не мали серйозних намірів щодо мого діаманта?
— Навпаки, мій любий друже; ви самі розумієте, що цей діамант був останньою нашою надією. Я міг відіграти на нього нашу збрую, коней і, до того ж, виграти гроші на дорогу.
— Атосе, ви мене лякаєте! — вигукнув Д'Артаньян.
— Отже, я сказав своєму партнерові про ваш діамант, що його він теж, до речі, помітив. Хай йому чорт! Мій любий, ви носите на пальці зірку з неба й хочете, щоб ніхто не звертав на неї уваги! Це неможливо!
— Далі, Атосе; швидше кажіть далі! — схвильовано мовив Д'Артаньян. — Бо, слово честі, ваша холоднокровність уб'є мене!
— Ми розділили ваш діамант на десять ставок по сотні пістолів кожна.
— Ви глузуєте з мене, випробовуючи моє терпіння? — вигукнув Д'Артаньян, якого гнів уже вхопив за чуба, як Мінерва Ахілла в «Іліаді» [160] .
— Не глузую, тисяча чортів! Хотів би я знати, що б ви вчинили на моєму місці! Адже я два тижні не бачив жодної людської подоби й геть здичавів, розмовляючи з самими пляшками.
160
Мінерва — в римській міфології дочка Юпітера, богиня мудрості, покровителька ремесел і мистецтв; Мінерву ототожнювали з Афіною Палладою (переможницею), однією з головних богинь грецької міфології.
— І все-таки це не причина, щоб грати на мій діамант! — суворо відповів Д'Артаньян, заперечливо махнувши рукою.
— Вислухайте мене нарешті. Десять ставок по сотні пістолів кожна, за десять ходів, без права відіграватися. На тринадцятому ході я програв усе. На тринадцятому ході! Число тринадцять завжди було для мене фатальним, бо саме тринадцятого липня…
— Хай йому чорт! — вилаявся Д'Артаньян, підводячись з-за столу; сьогоднішня історія змусила його забути про вчорашню.
— Терпіння, — сказав Атос, — у мене був свій план. Англієць — дивак, я бачив уранці, як він розмовляв із Грімо, і Грімо признався, що той запропонував йому піти до нього на службу. І от я граю з ним на Грімо, на мовчазного Грімо, поділеного на десять ставок.
— Ото чудасія! — вигукнув Д'Артаньян й мимоволі засміявся.
— На Грімо, авжеж, на самого Грімо, уявіть собі! І завдяки поділеному на десять ставок Грімо, — а він не вартий одного-однісінького дукатона [161] , — я відіграю діамант! Скажіть після цього, що наполегливість — не чеснота.
161
Дукатон — старовинна дрібна монета, одна шістдесята частина дуката (від пізньолатинського ducatus — герцогство) — срібної, пізніше золотої монети, вперше випущеної в Італії в 1140 році і згодом поширеної в західноєвропейських країнах як грошова одиниця найвищої проби.
— Слово честі, все це дуже смішно! — з полегшенням вигукнув Д'Артаньян, заходячись з реготу.
— Ну, то ви ж розумієте, що, збадьорений цією удачею, я тут же знову поставив діамант.
— Ах, чорт! — сказав Д'Артаньян, одразу насупившись.
— Я відіграв ваше сідло, потім вашого коня, потім своє сідло, потім свого коня, потім знову програв. Коротше, кажучи, я знову виграв ваше спорядження, потім своє. Ось які тепер наші справи. Це був блискучий хід, тому я й зупинився на ньому.
Д'Артаньян зітхнув так, наче йому звалилася з плечей уся корчма.
— Отже, діамант лишається у мене? — нерішуче спитав він.
— Авжеж, мій любий друже! Ще й сідла наших буцефалів [162] .
— Та навіщо нам сідла без коней?
— Я маю щодо цього одну ідею.
— Атосе, ви мене лякаєте.
— Послухайте, Д'Артаньяне, ви, здається мені, давно не грали.
— І не маю анінайменшої охоти.
— Не зарікайтесь. Я кажу: коли ви давно не грали, то вам мусить тепер щастити.
162
Буцефал — кінь Александра Македонського (356–323 до н. е.), видатного полководця й державного діяча стародавнього світу.