Шрифт:
— Що ви хочете сказати, добродію?
— Я хочу сказати, що відтоді, як ми з вами бачилися востаннє, ви змінили віру. Чи не одружилися ви часом з третім чоловіком — протестантом, наприклад?
— Кажіть ясніше, мілорде, — зверхньо мовила полонянка. — Бо попереджаю вас: хоч я й чую ваші слова, та зовсім не розумію їх.
— Отже, ви взагалі не визнаєте ніякої віри; це мені навіть більше подобається, — глузливо відповів лорд Вінтер.
— Але це більше узгоджується з вашими правилами, — холодно зауважила міледі.
— О! Мушу признатися — мені це зовсім байдуже.
— О! Якби ви й не призналися в своїй байдужості до питань віри, мілорде, ваша розбещеність і ваше беззаконня викрили б вас.
— Отакої! І ви ще кажете про розбещеність, пані Мессаліно [225] , леді Макбет [226] ! Або я гаразд не зрозумів вас, або, тисяча чортів, ви надто безсоромні!
— Ви кажете так, бо знаєте, що нас слухають, — так само холодно мовила міледі, — отже, хочете підбурити проти мене ваших тюремників та катів.
225
Мессаліна — дружина римського імператора Тіберія Клавдія (10 до н. е. — 54 н. е.), відома своїм розгульним життям; в переносному значенні — розбещена жінка.
226
Леді Макбет — героїня трагедії великого англійського драматурга та поета Вільяма Шекспіра (1564–1616) «Макбет»; жорстока й підступна жінка.
— Моїх тюремників! Моїх катів! Он воно як, добродійко! Ви впадаєте в патетичний тон, і на зміну вчорашній комедії пропонуєте нам сцени з трагедії.
А втім, за тиждень ви будете там, де вам належить бути, і я виконаю щодо вас свій намір.
— Ганебний намір! Безбожний намір! — мовила міледі з екзальтацією жертви, що кидає виклик своєму судді.
— Слово честі, — сказав лорд Вінтер, підвівшися, — мені здається, що ви божеволієте. Ну, годі, годі, заспокойтесь, пані пуританко, або я накажу кинути вас до карцеру. Тисяча чортів! Невже моє іспанське вино так запаморочило вам голову? Але будьте певні — це сп'яніння цілком безпечне і не матиме згубних наслідків.
Лорд Вінтер вийшов, сиплячи прокльонами; за тих часів це було звичним навіть серед людей вищого світу.
Фелтон стояв за дверима і чув усю розмову від слова до слова. Міледі й цього разу не помилилась.
— Іди, йди! — прошепотіла вона вслід діверові. — Згубні для тебе наслідки незабаром будуть, але ти, дурню, помітиш їх тільки тоді, коли вже не зможеш уникнути.
В кімнаті запала тиша.
Минуло дві години.
Коли солдати принесли вечерю, міледі голосно читала молитви, ті самі молитви, яких навчив її старий слуга її другого чоловіка, найревніший пуританин. Вона була наче в екстазі й не звертала уваги на те, що діялось навколо неї.
Фелтон зробив знак, щоб їй не заважали, і, коли все було розставлено, вийшов разом із солдатами.
Міледі знала, що за нею стежать, тож прочитала молитви до кінця, і їй здалося, що вартовий біля дверей перестав ходити й прислухається.
В цей вечір їй більше нічого й не треба було. Вона підвелася, сіла до столу, трохи попоїла й випила самої тільки води.
За годину солдати прийшли винести стіл, але цього разу Фелтона з ними не було. Отже, він боявся надто часто бачити її.
Міледі одвернулась до стіни, приховуючи усмішку, таку радісну, що вона могла б її виказати.
Полонянка почекала з півгодини. Коли в старому замку запанувала тиша й стало чути тільки безугавний гомін прибою — цей безмежний подих океану, — вона своїм чистим, милозвучним голосом заспівала перший вірш улюбленого псалму пуритан:
Ти нас, о Боже, покидаєш, Щоб взнати нашу силу й міць, А потім сам же осяваєш Небесним щастям нас усіх, хто вмів терпіть.Ці вірші були дуже недосконалі; але ж відомо — пуритани ніколи не могли похвалитися зразками поетичної майстерності.
Співаючи, міледі прислухалась; вартовий біля дверей зупинився й став непорушно, наче скам'янів. З цього міледі легко було зробити висновок, яке враження справляє її голос.
Вона знову заспівала, зворушливо й натхненно, їй навіть самій здавалося, що чарівні звуки, які лунають під склепіннями замку, заворожують серця її тюремників. Але вартовий, безперечно, ревний католик, не піддався чарам і гукнув з-за дверей.
— Замовкніть-бо, добродійко! Ваша пісня навіває тугу, як «De profundis» [227] , і якщо, крім сумнівної втіхи стояти тут на варті, нам доведеться слухати ще й отакі співи, то годі буде й витримати.
227
«De profundis» — «З безодні» (лат.); перші слова заупокійної католицької молитви.
— Мовчати! — суворо промовив хтось, і міледі впізнала голос Фелтона. — Не втручайтеся не в свою справу, зухвальцю! Хіба вам наказано забороняти цій жінці співати? Ні. Вам звеліли стерегти її й стріляти, якщо вона пробуватиме втекти. Стережіть її; якщо вона тікатиме — стріляйте. Але не відступайте від даного вам наказу.
Вираз невимовної радості, миттєвий, як спалах блискавки, осяяв обличчя міледі. Ніби не чувши цієї розмови, полонянка заспівала знову, намагаючись, щоб її голос бринів з усією повнотою звуку, з усією чарівністю й принадністю, якими тільки наділив її демон: