На третій день об одинадцятій годині підвіски були готові; вони були зроблені так точно і такі схожі з рештою, що сам Бекінгем не зміг відрізнити нові від старих, і навіть найдосвідченішим ювелірам годі було б розпізнати їх.

Герцог зараз же послав по Д'Артаньяна.

— Ось, — сказав він, — діамантові підвіски, по які ви приїхали. Тож будьте свідком — я зробив усе, що було в людських силах.

— Будьте певні, мілорде, я все це підтверджу; але ваша світлість віддає мені підвіски без скриньки?

— Скринька вам заважатиме в дорозі. До того ж, вона тим мені дорожча, що тільки одна й лишається в мене. Ви скажете, що я хотів би зберігати її як пам'ять.

— Я передам усе це слово в слово, мілорде.

— А тепер, — мовив Бекінгем, пильно глянувши на юнака, — як мені віддячити вам? Д'Артаньян зашарівся по самісінькі вуха. Він зрозумів, що герцог хоче змусити його взяти що-небудь у подарунок, і думка про те, що за кров його товаришів і за його власну кров може бути заплачено англійським золотом, здалася йому просто відразливою.

— Поговорімо відверто, мілорде, — мовив Д'Артаньян, — і зважмо все як слід, щоб не лишалося ніяких непорозумінь. Я служу королю та королеві Франції й перебуваю в роті пана Дезессара, котрий, так само як і його свояк пан де Тревіль, безмежно відданий їх величностям. Більше того, можливо, я б ніколи й не погодився на все це, коли б не бажання зробити послугу одній особі, що дорога мені так само, як вам дорога королева.

— Так, — сказав герцог усміхаючись, — я, здається, знаю цю особу, це…

— Мілорде, я не назвав її імені, — урвав юнак.

— Ваша правда, — відповів герцог. — Тож саме цій особі я й маю бути вдячним за вашу самовідданість?

— Авжеж, мілорде, бо тепер, коли от-от може спалахнути війна, я, мушу признатися, бачу в особі вашої світлості тільки англійця, а отже, ворога, з яким я куди охочіше зустрівся б на полі бою, ніж у Віндзорському парку або в коридорах Лувру; проте це аж ніяк не перешкодить мені якнайретельніше виконати доручення і, коли треба буде, накласти заради нього життям. Але я ще раз кажу вашій світлості: вам так само нема чого дякувати мені за те, що я зробив під час нашого другого побачення, як і за те, що було під час нашої першої зустрічі.

— А ми ще кажемо: «Гордий, як шотландець» [110] , — прошепотів Бекінгем.

— Зате ми кажемо: «Гордий, як гасконець», — відповів Д'Артаньян. — Гасконці — це французькі шотландці.

Д'Артаньян вклонився герцогові й пішов до виходу.

— Стривайте! Отак ви збираєтесь їхати? Але на чому? І як?

— Отак і збираюся.

— Ці мені в біса французи! Нічим їх не збентежиш!

— Я забув, що Англія — острів, а ви — його володар.

— Ідіть до порту, розшукайте бриг «Зунд», передайте капітанові цього листа; він одвезе вас до маленької французької гавані, де вас ніхто не підстерігатиме і де пристають здебільшого тільки рибальські шхуни.

— Як називається гавань?

— Сен-Валері. Та почекайте ж бо! Прибувши туди, ви зайдете до занедбаної корчми без назви й без вивіски, до справжнісінького портового кубла. Помилитися не можна — там тільки таке кубло і є.

— Що далі?

— Ви покличете хазяїна й скажете йому: «Forward».

— Що означає…

— «Вперед»: це пароль. Хазяїн дасть вам осідланого коня й покаже, куди їхати далі; по дорозі на вас чекатиме чотири зміни коней. Якщо схочете, то залишайте на кожній зупинці свою паризьку адресу, і всіх чотирьох коней відправлять слідом за вами; двоє з них вам уже знайомі, і ви, як знавець, могли їх оцінити — це ті самі, на яких ми з вами мчали з Віндзора. Інші двоє, повірте мені, не гірші. Ці четверо коней споряджені для походу. Попри всю вашу гордість, ви не відмовитеся взяти одного собі й попросити ваших друзів взяти по одному для кожного з них. Коні добре прислужаться вам під час війни з нами. Кінець — ділу вінець, як кажуть французи, чи не так?

— Мілорде, я приймаю ваш подарунок, — відповів Д'Артаньян. — І дай Боже, щоб ми зуміли якнайкраще скористатися з нього.

— А тепер — вашу руку, юначе. Можливо, ми скоро зустрінемось на полі бою; а тим часом, сподіваюся, ми прощаємось з вами, як добрі друзі.

— Так, мілорде, але з надією зустрітися незабаром, як вороги.

— Не турбуйтеся, я вам це обіцяю.

— Вірю вашому слову, мілорде.

Д'Артаньян вклонився герцогові й швидко вийшов.

Проти Тауера [111] він розшукав потрібний йому корабель, передав листа капітанові, той відніс його на підпис до коменданта порту, і вони відразу підняли вітрила.

П'ятдесят суден, готових до відплиття, стояли в порту, чекаючи дозволу знятися з якоря.

Коли Д'Артаньян пропливав повз одне з них, йому здалося, що він помітив ту саму незнайому красуню з Менга, яку невідомий дворянин називав «міледі» і яка так вразила юнака. Але сила течії й попутний вітер швидко пронесли бриг далі, і кораблі, що стояли на якорі, за хвилину зникли з очей.

О дев'ятій годині ранку Д'Артаньян був уже в Сен-Валері.

Він одразу подався шукати корчму і знайшов її по вигуках, що долинали звідти. Там на повен голос говорили про війну між Англією та Францією як про справу вирішену й неминучу, і матроси бенкетували на одчай душі.