Шрифт:
Д'Артаньян підкорився, немов дитина, без єдиного слова заперечення; це доводило, що він і справді був нестямно закоханий.
XXIII. Побачення
Д'Артаньян щодуху помчав додому і, хоч була вже дуже пізня година, а йому треба було проминути найнебезпечніші квартали Парижа, він не мав жодної неприємної зустрічі. Всім-бо відомо, що у гультіпак і в закоханих є свій ангел-охоронець.
Двері його будинку були прочинені; він злетів по сходах нагору й тихенько постукав умовним стуком, відомим тільки йому та слузі. Планше, якого Д'Артаньян вирядив з ратуші за дві години до того, звелівши чекати на нього вдома, відімкнув двері.
— Мені хто-небудь приносив листа? — нетерпляче спитав Д'Артаньян.
— Ні, пане, листа ніхто не приносив, — відповів Планше. — Але є лист, який прийшов сам.
— Що ти хочеш цим сказати, дурню?
— Я хочу сказати, що, повернувшись додому, знайшов на столі у вашій спальні листа, хоч ключ од квартири весь час був у мене і я й на мить не виймав його з кишені.
— Де ж цей лист?
— Я лишив його там, де він був, пане. Чи ж видано це, щоб листи потрапляли до людей у такий спосіб? Коли б іще вікно було відчинене або хоч прочинене, тоді б я, може, й нічого не сказав. Так ні ж бо — воно було зачинене на всі засуви. Стережіться, пане, тут, напевно, не обійшлося без нечистої сили.
Юнак убіг до кімнати, схопив листа й розпечатав його. Лист справді був од пані Бонасьє. Ось що вона писала:
«Вам хочуть палко подякувати від свого імені, а також від імені ще однієї особи. Будьте завтра ввечері о десятій годині в Сен-Клу, навпроти павільйону, що стоїть поряд з будинком пана Д'Естре.
К. Б.»
Читаючи листа, Д'Артаньян відчував, як його серце то немов ширшає, то стискається в солодкім шалі, що мучить і пестить серця закоханих воднораз.
Це ж уперше він отримав листа, в якому йому призначали побачення!
Сповнене радісного сп'яніння, серце юнака ладне було зупинитись на порозі земного раю, що зветься коханням.
— Ну що, пане? — спитав Планше, побачивши, що його хазяїн то червоніє, то блідне. — Певно, я таки вгадав. Якась кепська справа?
— Ти помиляєшся, Планше, — відповів Д'Артаньян, — а на доказ візьми ось цей екю і випий за моє здоров'я.
— Дякую вам, пане, за екю і твердо обіцяю якнайретельніше виконати ваше доручення; та все ж таки листи, які потрапляють в такий спосіб у замкнені квартири…
— Падають з неба, мій друже, падають з неба!..
— Отже, пане, ви задоволені? — спитав Планше.
— Любий Планше, я найщасливіший з усіх людей!
— Чи не дозволите тоді на радощах мені піти спати?
— А чого ж, іди.
— Хай благословить вас небо, пане; однак цей лист…
І Планше вийшов, недовірливо й непевно похитуючи головою. Навіть щедрість Д'Артаньяна не розвіяла його сумнівів.
А Д'Артаньян читав і перечитував листа. Потім, разів двадцять поцілувавши рядки, написані рукою його коханої, він ліг спати й поринув у золоті сни.
О сьомій ранку Д'Артаньян прокинувся й покликав Планше, який, так і не оговтавшись після вчорашніх тривог, одчинив двері лиш на другий поклик свого хозяїна.
— Планше, — мовив Д'Артаньян, — мене не буде, можливо, весь день, отже, до сьомої години вечора ти вільний; але о сьомій годині будь готовий і запряжи двох коней.
— От тобі й маєш! — пробурмотів Планше. — Схоже, що нам знову перепаде на горіхи!
— Візьми мушкет і пістолети.
— Ну от! Що я казав? — вигукнув Планше. — Так і є! Клятий лист!
— Заспокойся, дурню, йдеться про звичайнісіньку прогулянку.
— Еге ж, про таку саму, як оце недавно, коли згори замість дощу нас засипало градом куль, а замість бруньок на кущах розкривалися пастки.
— Пане Планше, — відповів Д'Артаньян, — якщо ви боїтеся, я поїду сам; це краще, ніж подорожувати з боягузом.
— Ви ображаєте мене, пане, — заперечив Планше. — По-моєму, ви бачили мене в ділі.
— Бачив, але, здається мені, ти витратив за той раз усю свою хоробрість.
— При нагоді, пане, ви зможете переконатися, що в мене ще трохи її лишилося; та коли ви хочете, щоб цієї хоробрості стало надовше, то, будь ласка, не зловживайте нею.
— А на сьогоднішній вечір у тебе ще її стане?
— Та стане…
— Гаразд! Покладаю на тебе надії.
— Я буду готовий о сьомій; правда, я гадав, пане, що в гвардійській стайні у вас стоїть тільки один кінь…
— Можливо, зараз там справді тільки один; але ввечері їх буде чотири.
— То, виходить, ми їздили купувати скакунів?