–  Шуйцю!
– злякано якось гукнув Ярослав.
– Забаво! Куди? • Вона зникла від нього, мовби й не було її зовсім на світі.

–  Візьми хоч корзіто, застудишся!
– ще гукнув у безнадію пітьми.

Ні слуху, ні мови.

Тоді він, озвірілий, поскакав на Неревський кінець до садиби посадника, люто гримів у високі дерев'яні ворота, підняв усіх, викликав під дощ перестрашеного й пропахлого теплими лебедячими перинами переніженого Коснятина, сказав з понурою твердістю:

–  Звели вибудувати для мене дворище в гарному місці за Звіринцем в далеких пущах, і то швидко і гарно. А ще: ніхто щоб не відав, окрім тебе та мене.

Не було на світі таких теслів, як новгородські! В короткім часі став у лісовому задаллі, мовби вичарувании, просторий двір, оточений дубовим гостроколом, з приворітною і наріжними башточками, в дерев'яних візерунках, а в тому дворі - дім багатий з колод світлих і дзвінких, з просторими підклітями, і комори, стайні, варниці, й погреби, і дванадцять беріз білих як сніг на дворищі, - старалися теслі, а ще більше старався Коснятин, щоб догодити князеві, але не догодив, бо як привіз Ярослава, той нічого не мовив, тільки спитав невдоволено:

–  А церква?

–  Думав, не ти тут житимеш, князю, - довірливо сказав Коснятин.

–  Роби, що велять.

Церкву ставили стрілчасту, високу, вищу за берези, але непростору - аби помолитися одному або двом, і хоч ніхто й не знав, навіщо вибудовується таємнича садиба, та однаково хитрі теслі, помахуючи лискучими сокирами аж під самою бородою в бога, виспівували сороміцьких пісеньок, але й на те не зважав князь і знов зірвався з молитви і притрушеною сніжком ніччю летів самотою до убогої хижі, розбуркав сонного Пенька, а Забава-Шуйця, мовби ждала князя щоночі й не спала, відразу зготовилася вийти з ним, щоб не тривожити далі батька, і вони стали на морозі, коло згаряченого навальним бігом коня, знов Ярославові одібрало мову й розум, гула йому в голові темна, важка кров, а Шуйця сміялася зривисте, звабливо, він згорнув її в свої ведмедячі обійми, аж усе в ній затріщало, але дівчина не скрикнула, не випручалася, тоді він підсадив її на сідло; все повторювалося так само, як і в дощову осінню ніч, тільки що тепер стояла над землею морозяна прозорість, а внизу біліли сніги, і дерева чорно й зелено значили їм путь, вели, кликали далі й далі; може, через те Шуйця й не питала, куди він везе її, сиділа мовчки, горнулася до Ярослава, обіймала його за шию своєю шуйцею, іноді визміювалося її молоде тіло в сміхові, князь дурів більше й більше від її чар, аж раптом знову, наче вселився в неї нечистий, відсахнулася вона від Ярослава, гукнула з ненавистю:

–  Знов везеш мене кудись!

–  Сама там будеш; - сказав він, мало не жебруюче, - клянусь тобі всіма святими. Сама й вільна. Хочеш - боляринею зроблю тебе, хочеш - як хочеш…

–  Ніким не хочу - тільки собою.

–  Собою будеш…

–  А куди?

–  І сам не знаю.

–  То вже ліпше.

–  А я вже сам не свій.

–  Ще ліпше.

–  Не князь, і не Юрій, і не Ярослав.

–  Оце…

Вона не зістрибнула з коня, заов пригорнулася до Ярослава, потім ще раз сахнулась, спробувала зазирнути йому в темні очі.

–  Та не пробуй обдурити. Як тільки помічу - втечу одразуі

–  Не втікай, - попросив він, - не обману. Повір мені.

–  Якщо не князь те мовить - вовірю.

–  Не князь. Чоловік.

Шуйця обняла його за шию. Так і їхали далі. Вже світало, коли добралися до нової садиби. Сояні теслі, в робочому своєму поспіху, ладналися підніматися під небо, лоскотати богові бороду сокирами, а ще більше - сороміцькими приспівками. Білі берези височіли за дубовим гостроколом, білі берези підступали звідусіль і тут, на вільній волі. Князь зупинив коня, Забава дивилася на те чудо, яке, - тепер вже знала це точно, - зроблено лиш для неї, ще не звідане почуття власності мало її турбувало, спитала тільки:

–  Там хтось є? Слуги?

–  Теслі. Добудовують церкву.

–  Нащо вона?

–  Для бога.

–  Обійшовся б твій бог і без церкви.

–  Гріх.

–  А я?

–  І ти гріх.

–  Тоді загорни мене в ведмедно, щоб ніхто не вгадав, що везеш.

–  І так знатимуть,

–  А я не хечу.

–  Рота людям не затулиш.

–  А ти ж князь - затули. Скажи: одірвеш язика кожному…

–  Звелю.

–  То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в дурощах своїх!

Він поцілував її в губи, вперше наважився, поцілунок був - ніби впав у терпке море й потопає в ньому, неспроможний виринути. Потім згріб Шуйцю в оберемок, обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сідла, мов щось неживе, і так в'їхав у ворота, догідливо відчинені сторожем; йому хотіли помогти зняти ношу з сідла й занести до терема, але Ярослав суворо звелів:

–  Одійдіть, сам. І не пускати до мене нікого.

Невже це було насправді? Невже з ним?…

Нічого не міг пригадати. Окрім тихого світіння її тіла та ще - як у знемозі відкидала вона голову, і шия їй видовжува- лась ніжно-ніїкно, і на устах жив лукавий посміх, і тіло світилося так, що він з стогоном затуляв долонями очі, але й крізь пальці било йому світіння її тіла, знов і знов, без кінця, світіння співаюче, баламутне, приголомшливе.

Одірвавшись од неї, він побіг до недобудованої церкви, ревно молився під глумливі виспіви теслів згори, там його й знайшов Коснятин, який привіз звістку про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолі, але князь, видно, й не слухав і не чув нічого, не заводячи посадника до приміщення, просто на морозі передав йому свої повеління:

–  Лишуся тут. Прибери всіх звідси, і то без погайки.

–  Не викінчили ще церкву.

–  Хай так стоїть. І всіх прибери чоловіків. Постав жінок. Самих жінок. І служебок, і до робіт, і до сторожі.