Побачивши князя, застольники мляво розсовуються, даючи йому місце, але жоден не підводиться, бо, по-перше, ліньки, а по-друге, надмірна шаноба зараз ще ні до чого, треба набивати собі ціну. Але набиває собі ціну кожен. Князь теж знає ряди, він і не думає всідатися поруч з цими питухами, вій стоїть, мов у молодої на оглядинах, спокійно позирає туди й сюди, він не гнівається за неповагу, бо тут його гнів пропаде марне, для цих людей він не князь, для них і сам господь бог иє бог, а чорт - не диявол, вени йдуть за своїми мечами, а кличе їх тільки блиск золота.

–  То що?
– не витримує врешті князь, бо варяги потрібніш! йому, ніж він варягам, для них по світах чимало знайдеться і князів, і королів, і василевсів, для нього ж вибору нема, та й звик він мати справу з цими суворими північними людьми, на яких можна покластися, коли вже вони пообіцяють, бо нема в них східної підступності й віроломства.

–  Ось той - Еймунд, - показує Коснятил на розмаханого, бистрого в погляді бороданя в простій сорочці з простого пелет-на. Коло бороданя з одного боку сидить гнучкий красень, недбало накинувши на плечі густо затканий товстими золотими нитками плащ, мабуть, такий важкий і міцний, що ве прорубаєш крізь нього й мечем, а з другого - круглої беродтїй здоровань з нашитим на каптані нагрудним кружалом з щирого золота, посередині ж того золотого круга - емаллю зроблені, мов живі, два ока, тільки не голубі, як у варяга, а горіхові, з поблисквм, ніби в ромея. У Еймунда ж - ніяких прикрас, тільки на лівій рунд на пальці - золота каблучка, з якої звисає величезна, просто неймовірного розміру, як голубине яйце, біло-рожева перлина.

–  То що, - повторив князь, тепер уже звертаючись до Еймунда, - даси правицю, чи як?

Ейжувд підвівся. Був трохи вищий за Ярослава і старіший, мабуть, також вбився вже в ті мужські літа, коли вагання відкинуто поза себе, коли простуєш тільки вперед, докладаючись лише на власні сили й на свій набутий у житті сирит,. і якщо були в тобі зародки хитрощів, то розростуться вони на цю пору до краю, а коли підступністю відзначався вже замолоду, то закостеніє вона в тобі тепер, хижість же стане безжальною, хоч би чим прикривалася.

У варяга все приховувалося за розмаханістю в рухах і шмиг-ливістю очей. Браво підхопив він княжу долоню, став потискувати Ярославові пальці, дужче й дужче, водночас якось дивно перекочував очі, позирав на князя то з одного боку, то з другого, то ніби знизу, то ніби згори, і все те - не схиляючи голови, зовсім непорушне тримаючи голову, а орудуючи самими тільки очима. Князь витримав перші потиски Еймундові, давоиув і сам; той відповів новим стиском, Ярослав наддав і собі, розбіга-ні очі закружляли ще невловиміше, ще дивніше, але Ярослав знав, що не зіб'ють вони ного з пантелику: він-бо зазнав не таких очей, стояли й досі перед його поглядом дикі очі непоюрної Шуйці, світилися так само загадково й дивно, як усе її тіло, - то що вже тут хитрі заморські очиська.

–  Не тужся, воєводо, - сказав спокійно князь, - не пересидиш мене в руках, в іншому чомусь - то може, але не в руках.

–  А коли випущу на тебе Гарду-Катіллу?
– вкрадливо поспитав його Еймунд, несподіваним для його тіла тонким голосом і кивнув на того, що з очима на золотому колі.

–  Кого хоч випускай, маю руки міцні, як залізо,- не випускаючи його долоні, сказав Ярослав.
– То що? Рядитись будемо?

–  Встигнемо, - здався Еймунд, - не втече від нас ряд, а ти, князю, сідай з нами та випий, як воно водиться… А ось мої люди. Гарда-Катілла, який служив у самого імператора ромеїв і має відзнаку всевидячих очей за пильну службу. Ото - Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в битві, де нигло більш як шість тисяч, а що то за битва така, то сам знаєш, князю: після такої битви стають нові королі й імператори, Хако-ну ж досить було й золотої луди, бо й так про неї складено пісні. А ото Торд-старший, брат того Торда-молодшого, що служить тобі, князю, а там далі сидять Рагнар і Аскелл, а ще Б'єрк…

Ярослав сів між Еймундом і Хакоиом в золотій луді. Вмостився й Коснятин, розгортаючи долонею вуса: завжди готовий був смачно випити й поїсти.

Князь вільно говорив по-варязькому, і це воїнам, які вже багато начулися про Ярислейфа, як називали вони Ярослава, вельми припало до душі. Безладний гамір за столом сам по собі стих, запанувала тиша, зімкнулися в коло кубки, поставці й ковші, підійшли ті, що вовтузилися коло печей, кілька сплячих теж пробуркалися й потяглись до столу, випили мовчки, ще випили, ще помовчали, потім Еймунд сказав:

–  Маєш, князю, воїнів найдосвідченіших у цілій Європі. От Гарда-Катілла. Служив ромейським імператорам, а то - нелегка служба. Треба завжди знати, куди пристати, на чий бік, бо там…

–  У ромеїв нині твердо сидять василевси Василій і Константин, - перебив його не зовсім ґречно, аж якось мовби з серцем Ярослав, мабуть, натякаючи на те, що й у Києві досить твердо й давно вже сидить його батько князь Володимир.

–  Чував я, що в хозарів звичай гарний є, - посміхнувся Еймунд, - за тим звичаєм каган їхній не може правити більше як сорок літ, бо розум його від такого тривалого володарювання слабне і розсудок потьмарюється…

–  А коли каган не поступається владою?
– поспитав хитро Коснятин.

–  Тоді зв'язують його волосяним арканом і вивозять у степ та кидають там на вовчу поживу…

–  Хозари від нас далеко, - поважно мовив Ярослав, лякаючись, щоб не перейшла бесіда на справи київські.
– А от чи був хто з вас у наших сусідів? Польський Болеслав виріс на потужного володаря…

–  Хакон знає, - сказав Еймунд,- кажу ж тобі, князю, що бували ми скрізь, без нас ніде нічого…

–  Болеслава не люблю.
– Хакон мав голос розкапризовано-го, розбалуваного парубчака.