Іверієць зраділо закивав головою, знов щось проговорив довге й палке, Ярослав розібрав кілька разів повторене слово «Мстислав»; цього князеві було вже досить, щоб збагнути, яку славу мав його брат ще в Тмутаракані серед будівничого люду, - видно, немало поставив там споруд, якщо йдуть до нього аж звідки умільці. Може, задумав Мстислав перевершити Київ у будівлях божих і світських і сам прикликав до себе зиждителів? Але ось випадок втручається в справу, а може, то божа воля на те, щоб йому, Ярославові, стало відомо про братів задум і ось тепер, вволюючи божу волю, він повинен випередити свого брата і воздвигнута щось небачене й нечуване?

Ярослав дружньо поляпав іверійця по плечу, дзенькнув у срібний бубонець, заспаному служці звелів принести два ковші меду; коли випили з Гюргієм, тоді покликав Ситника, сказав тому:

–  Знайди толковина, щоб міг я порозумітися з цим чоловіком. Гюргія ж з усіма його товаришами тримай пильно, давай все, що хочуть, важливі люди вельми для нас.

А за тиждень, коли довідався, що Гюргій і всі його товариші - кам'яних діл майстри, спорядив посольство до ромейсько-го імператора з запевненням миру, а заодно й з проханням прислати вмілих украшателів і будівничих, щоб поставити в Києві церкву велику й славну.

В щоденних клопотах насилу згадав про деревлянського святого, посадженого ще кілька літ тому в печеру на Берестах. Спитав про нього Ларивона. Той мовчки посіпав собі бороду.

–  Що так?
– всміхнувся Ярослав.
– Святі ліпше на небі, аніж серед нас?

–  Злий вельми, - зітхнув Ларивон, - не мовить до мене й слова.

–  Живий ще?

–  Живий і міцний.

–  А отрок?

–  Бистрий до вчення і слухняний, м'яка це душа.

–  То й гаразд. Пошлеш до мене отрока, отче.

Але знов забув чи закрутився в щоденних турботах, а тут вирушив на лови, щоб трохи дихнути осіннім повітрям, походити по червоному листу, вдихнути пронизливих пахощів лісу, які б нагадали далекі тепер новгородські дні, повернули молодість, силу, бажання, гучання крові в грудях, невловиму, як божий дарунок, Шуйцю. Шуйцю, Шуйцю, відходиш ти далі й далі, пролягають між нас простори, відчуженість постає вища й більша, вже мерзенний пітнявий чоловік вклинюється між нас, довідуючись про нашу доньку, а я не знаю нічого, ти не кажеш, ти не віриш і вже, мабуть, ніколи більше не повіриш, господи, господи!

Все на князя, все проти князя в цій великій і безжальній землі: і безмір просторів, і розливи рік повесні, і люди в своєму вічному невдоволенні, і люті звірі.

Князювання - то посада, від якої людина старіє швидко, а знесилюється ще швидше. І коли біг на Ярослава дик, то вже й не думалося, що знайдеться сила подолати його. Та й ніхто, мабуть, не сподівався на порятунок князів, і кожен, певно, стояв і думав, кому доведеться служити завтра, перед ким гнути Хребта, кому догоджати. Але він живий, і сил йому додалося - Скликай учту на вепра!
– весело гукнув Ярослав до Ситника і самотньо погнав коня до Берестів, випереджаючи тих, що несли впольованого князем велетенського вепра.

Нікчемне то діло - губити час на обжирання та обпивання, коли чоловікові, щоб жити, досить хліба та води, та вже нічого тут не вдієш, раз ведеться воно так здавна, і навіть Спаситель наш перетворював воду на вино, щоб принести втіху на учті.

Купа зібралася осіб до півста, якщо й не більше, на довгих столах навалено було смаженого й вареного і так шматками, вепр слугував лиш зачіпкою, була там і оленятина і ведмежатина, були смажені поросята і дорога риба озерна й дніпровська, подавалася душенина з нирками і жирна поребрина під хріновою підливою; для пиття малося пиво, й мед, і вино; товсті свічі палали по кутках палати і посеред столу, гамір і гелготнява виповнювали довге приміщення з низькою набрусеною стелею, з стін шкірилися ікласті вепрячі голови, наставляли гіллясті роги оленячі й лосячі голови, в простінку здіймалося на задніх ногах велетенське опудало з випханої ведмедячої шкури, а з боку коло дверей скоморохи влаштували забаву з ведмедем живим, привченим смішити князя і дружину на уч-тах; п'яніли всі швидко, сварилися за ласіші шматки між собою, відбирали один у одного то ребро, то стегно, вгризалися зубами в м'якиш, обсмоктували солодкі маслаки; важкий чоло-вічий дух стояв у гридниці, але застільники не відчували його, увага їхня поглинута була дичиною, - смертним потом убитої тварини пронизане темне м'ясо дичини, б'є запах волі в ніздрі, хижо роздимаються носи, ходять ходором важкі щелепи, підведені чорними тінями від свічей і каганців; розплямканий Ситник вихвалявся, як возили дичину під сідлом, вгнічували в погребах, обкладену травами й корінням, заривали на ніч у холодне осіннє листя, прибите першими приморозками, як пеклося, смажилося, пряжилося во славу князя Ярослава; всі, хто сидів ближче до князя, підхоплювали славослов'я, один поперед одного прагнули якомога закрутистіше проголосити здравицю на його честь, тим, хто сидів коло дверей, слово й не перепадало, бо то були люди без значення, - змагання в вірності точилося лиш тут, навколо Ярослава; він і сам брав у ньому найжвавішу участь, підбадьорливо всміхався до златоустів, тому покивував, того поляпував по плечу, тому подавав жирний кусень, до того протягував ківш, щоб чокнутися, тому дякував, тому дарував щось там за вірність, мудрі були предки, що вигадали отакі пирування, де люди сходяться плече в плече, як брат до брата туляться, де князь мовби зливається s своїми підлеглими, набирається від них бадьорості й сили, а вони, наближені до нього, відчувають себе певніше, пишаються своєю близькістю до найвищого чоловіка, вони готові для нього на все: випити й закусити, у вогонь і воду, проти супротивників і лиха, он вони всі які розмахані, збунтовані, з розгону вганяють ножі в масні від жирного м'яса столи, гатять кулаками в товсті дошки, рикають по-звірячому - та все за князя, все заради нього й для нього, і як тут не любити оцих розкучманих, мохнатобородих, розкричаних, відданих, щирих чоловіків, хоч розумом своїм і осягає князь усю ницість і нещирість свого оточення, знає, що славлять вони не Ярослава, не оцього чоловіка з набряклим негарним носом і зсупленими бровами, а князя, владику їхнього, і постав ось зараз на його місце іншого і назови його князем, то так само розпинатимуться вони перед новим, бо людина для них не значить нічого, значить тільки місце, посада, становище: розумом Ярослав зневажав їх усіх, а серцем горнувся до них, бо й що він значив сам-один, що міг подіяти з власним безсиллям, з слабістю, з ворогами, яких не меншало, а дедалі більшало й більшало.

–  Славен будь, княже Ярославе!
– ревли бояри й дружина.

–  Довголітен!

–  Щаслив!

Все тут було з словом «най»: наймогутніший, наймудріший, найдорожчий, найсправедливіший, найзіркіший, найясніший, наймилостивіший і наймилосердніший. Хто лицемірив свідомо, а хто й щирий був у сп'янілості своїй, князь всміхався заохотливо до кожного, знав справжню ціну кожному слову й вигуку, але й приємно було купатися в оцих буйнощах слави й хвали, міг би, ясна річ, підвестися, махнути рукою, гримнути так, щоб заціпило всім крикливим славохвальцям, але вдовольнявся й тим, що всіх їх бачить наскрізь, сам лишаючись загадковим і недосяжним для їхньої обмеженості.

Та ось втрутився в загальне величання блазень княжий Бур-мака, який тинявся поміж столами й мовчки витворяв різні капості: то тягнув у когось там з-під руки ківш з медом, то вмочав у чийсь кубок кінець довгого свого рукава, то пробував підпалити комусь бороду свічкою - і все те миналося блазневі безкарно, бо користався він високим князівських покровительством, - тепер блазень прагнув говорити. Пішов мало не до дверей, до тих безмовних і незначних учтувальників, яких покликано сюди лиш для кількості, виліз на лавку, підніс догори руки з ковшем, хлюпнув униз питвом, гукнув: