–  Така доля великих народів, - сумно промовив старий, - або ж вони стають жертвою чужих наїздців і загарбників, або ж попадають до рук тирана.

–  Що ж по-твоєму? Я - тиран?
– ображено спитав Ярослав.

–  В мові своїй. А від слова до діла - рукою змахнути. Навчений ти жорстокості. Чужої жорстокості навчений.

–  Хіба міг навчитися свого? Не було ж письмен у нас, не передали нам мудреці наші давні про минувшину, в темряві блукали навпомацки. Мій отець вирвався з пітьми, прикликавши носіїв нової віри, яка йде побідно по всій землі.

–  Колотяться всі землі од тої віри, не приймаючи її, ще тисячу літ колотитимуться.

–  Звідки відомо тобі?

–  Бачу звідси все, - вперто сказав старий, - а щодо мудрості, то живе вона між людом. Письмо ж породжує колотнечі й війни. Бог не пише ніколи. Він промовляє голосом вітру, грому, води, лісу.

–  Не чую його мови, - сказав князь.

–  Глухий єси. А відіткнуться тобі вуха - пізно буде.

–  Йтиму своєю дорогою, - підвівся князь, - тебе ж не можу випустити звідси.

–  Отрока не чіпай, - вже в спину князеві сказав спокійно старий, просовуючись про призьбі, щоб вмоститися зручніше, бо заболіли йому кістки.

Гуляк Ярослав ще застав за учтою. Несамовито заревли назустріч, зраділо заплескали в долоні, вже перейнявши той дурний ромейський звичай, потяглися до князя з ковшами, постаїі-цями, братинами двовухими. Він став на порозі, поглянув на п'янюг тверезими злими очима, що всі вмить втихли, кинув їм грубо й зневажливо, мов собаці кістку:

–  Чи не пора й на молитву!

Відступився від дверей, даючи їм прохід, і вони один з-поперед одного стали вилітати в темні просторі сіни, перечіпалися через ослони, падали, послизаючись, зіштовхувалися в тісному просторі дверей, мовчки сопли, хекали, квапилися щезнути, втекти від княжої розлюченості, бігли молитися богові, п'яію варнякаючи щось на бігу, і ось уже нікого, тільки стоїть за спиною на чатах Ситник, та повільно обгризає величезну кістку, сидячи за столом, Бурмака і нахабно позирає на князя, мовляв, з дурного, як з святого, - не візьмеш нічого.

Ярослав, кульгаючи дужче, ніж завжди, підійшов, сів навпроти Бурмаки, посунув до себе якусь посудину, не дивлячись, налив питва, випив, взяв шматок м'яса.

–  Тяжке життя наше, Бурмаьо, - сказав тихо й мовби жалібно.

–  Для таких дурнів, як ти, - жорстоко відмовив блазень.

–  Ніхто не пожаліє князя.

–  А-мало тебе били, негіднику, - користуючись своєю безкарністю, масно проплямкав Бурмака.

Ярослав брязнув його по пиці, блазень мовчки покотився під стіл, довго видобувався звідти, заплакав, розмазуючи сльози по замащеній мармизі:

–  Ти чого б'єшся, дурню?

–  А ти дай здачі, - похмуро порадив йому князь. Сам не знав, чого хоче. Побути бодай мить простим чоловіком, щоб захищатися не князівською владою, а власними руками, як ото проти вепра або колись насупроти ведмедя, пущеного мерями? Битися, покладаючись лиш на силу в руках, як бився колись у Києві на Перевісищі проти печенігів, бився вже й потрафлений у коліно ворожим списом, стояв, стікаючи кров'ю, нагнувся тільки, щоб вирвати з рани гостряк списа, відкинув його геть од себе і знов махав широким і важким мечем і був страшний у своїй закривавленості, так що вороги не витримали і кинулися вниз.

Отак битися, змагатися з усім світом, вічно йти на бій, бо тільки той, хто змагається й б'ється, має слушність.

А там, де пролилася колись його кров, він і поставить найбільший у всіх землях храм, бо жодного храму не можна уявити собі без пролитої крові. Ніхто не стане докоряти, що поставив він собор на крові чужій - ні, на своїй власній!

–  Ну що, - спитав Бурмаку, - боїшся давати здачу?

–  Хоч дурний, так хитрий, - зло промовив Бурмака, відійшов огинці від князя подалі, припав до ковша з медом.

Ярослав підвівся, покульгав до дверей, сказав Ситникові, який спостерігав, дивуючись, за князем і його блазнем з сіней:

–  Сідлай коней, поїдемо до Києва. Ситник роззявив був рота, щось хотів спитати, але князь не допустив його до мови.

–  Помолимося дорогою,- сказав, так ніби Ситник без молитви не міг і жити.- Бог молитву до себе прийме будь-де, аби серце було просвітлене.

–  Ага, так, - мерщій згодився Ситник і крутнувся виконувати князівське веління.

Кілька день їздив Ярослав з численним почтом довкола Києва. Ставав на Перевісищі, на полі за городом, де надумав спорудити церкву найбільшу й найславнішу, щоб святе місце припало якраз, де було вдареіго князя списом у ногу, де пролилася його кров, що впала на ворожі голови проклятьбою й розгромом. Не годилося, щоб храм височів отак за городом, у самотині, храмові завжди потрібно достойне обрамлення так само, як коштовному каменю - мистецька оправа. Та й тісний уже став Володимирів город, звідусюди попід його валами тулилися слободи й селища, юрмився люд торговий і ремісничий, якому не стачало місця по той бік, вдень всі торжища й вулиці города виповнювалися тисячами заїжджих людей, на ніч сторожа виганяла всіх геть, але в багатьох лишалися недокінчені діла в городі, вони далеко не від'їздили, тулилися поблизу, з тимчасових стойбищ і таборів утворювалися згодом цілі селища, багато там жило людей цінних, потрібних для города, вже настав час взяти під захисток і їх, обгородити і їхні селища, чим більший город, тим більше вміститься в ньому воїв, тим більшу дружину може утримувати коло себе князь, а отже - менше ляку перед несподіваними ворожими нальотами, бо ж не слід забувати, що в степах никають ще й досі печеніги, а за Дніпром-за якихось три дні їзди од Києва - Мстислав, жити в тісному городі не можна, розбудовувати на белебні - теж не випадає. Так дійшов до висновку князь Ярослав вести довкола Києва нові вали, зміцнювати їх дубовими городнями й клітями, рити рови, ставити міцні кам'яні брами.