–  Ми б не хотіли помилятися так, як ваш капітан,- знов не стерпів Отава, обурюючись мовчанці Валерія. Так вони просидять цілу вічність, і цей тип забавлятиме їх своїми безглуздими казочками.

–  Гер секретар, - чемний уклін в бік Валерія, - попередив мене, що йдеться про справу, зв'язану з військовими відшкоду-ваннями - нетва?

Вважаючи, що розмову спрямовано у властиве русло, Борис мав необережність зачепитися за оте проклятуще «нетва».

–  Ви не помилилися, гер Вассеркампф, - сказав він, - хоча відносити мою місію до галузі чисто військових відшкодувань, мабуть, не слід, бо це не моя спеціальність, минуло вже багато часу по війні, лишилися, певно, тільки ті втрати, яких уже не відшкодуєш нічим.

–  Прекрасно!
– вигукнув радник, підхоплюючись з стільця і повіваючи на себе полами піджака.
– Гер професор висловився напрочуд точно! Бо й хто, скажіть ви мені, може відшкодувати німецькому народові тих сім мільйонів і триста сімдесят п'ять тисяч вісімсот солдатів, які полягли…

Він мало не сказав за «фюрера», але вчасно стримався, з чого миттю скористався досі мовчазний Валерій.

–  Гадаю, гер радник, - сказав він стримано й тихо, - що в наші повноваження не входить обговорення людських втрат у минулій війні.

–  Очевидно,- згодився Вассеркампф,- але я просто…

–  Наш гість з Києва, - вів далі, не слухаючи, Валерій, і радникові довелося сісти на свій стілець, застебнути піджак, набрати цілком офіціального вигляду і похитувати ствердно головою, хоч, видно, в ньому все так і підстрибувало від надміру слів, яких не встиг виметати на відвідувачів. Натренованість у балаканині в Вассеркампфа була доведена до неймовірної досконалості, - так от… наш гість із Києва прибув сюди, щоб вияснити одну справу, яка стосується деяких історичних реліквій українського народу…

–  Навіть не українського, - додав Борис, - а всіх слов'янських народів, бо йдеться про Київську Русь… Епоха Ярослава Мудрого.

–  Ax, так, - врешті прорвався в розмову Вассеркампф, - гер професор - історик - нетва? Повірте, я найвищої думки про історію. Настав час, коли треба привласнювати історію вже не цілому народові, а окремим людям, індивідуумам, соціальним атомам… Наші філософи… Хайдеггер, Ясперс… Сподіваюся, ви знайомі з їхніми роботами…

–  Даруйте мені, - чемно мовив Отава, - але я прибув не для того, щоб обговорювати проблеми екзистепціоналізму…

–  Ні, ні, - знов схопився радник, - я тільки про історію. Уявіть собі: мій шеф, міністерталї-директор Хазе, не може чути про історію. «Що?
– кричить він. Історія? В цій вашій історії є тільки хронологія і факти існування населених пунктів. Усе інше - брехня!» Тоді я кажу йому: «Гер Хазе не вірить у прізвища. І я розумію міністеріаль-директора: маючи таке прізвище, хіба станеш симпатизувати історії?» Але в одному ми з міністеріаль-директором сходимося: в сучасній історії вже не може бути відкрить. Все відкрито, все зареєстровано.

–  На жаль, у наш час історики часто вимушені дбати справді не за нові одкриття, - знов дав себе впіймати Борис, - а відвойовувати старі істини, часто цілком очевидні…

–  Не в мене, сподіваюся, відвойовувати? Я - простий чиновник. Моя сфера - цілком матеріальні речі. Істини - це не по моєму відділу. Що ж до речей… Ми працюємо з можливо ідеальною пунктуальністю… Я міг би вам… Та ліпше я розповім вам одну історію - нетва?

Так вони змушені були того дня вислухати від Вассеркампфа ще одну історію.

Починається з війни. Сорок перший рік. Шостого квітня німецькі війська переходять кордон Югославії, через дванадцять днів юний король Петро доручає генералу Недичу підписати акт капітуляції. Югославія зовсім не така країна, щоб за дванадцять днів її можна підкорити. За дванадцять днів там навіть не облітаєш літаками всіх гір. В Югославії є куточки, куди за всю історію не міг проникнути жоден завойовник - скажімо, в тій же Чорногорії, або, як слідом за італійцями всі називають її, Монтенегро. Розповідають, коли сам Наполеон після своїх блискучих перемог послав до чорногорського владики вимогу, щоб той прийшов до нього з поклоном, чорногорець відповів, що коли кому треба, то хай сам прийде до Чорногорії - і то не верхи, а пішки, бо чорногорські юнаки однаково зсадять небажаного гостя з коня. Ну то от. Капітуляція сорок першого року була цілком позірна. Буває, що капітулює народ, тоді як армія ще бореться, а буває й навпаки. Тут сталося так, що армія капітулювала, а народ продовжував боротьбу, і всі знають, яка успішна була та боротьба, аж довелося німецькому командуванню посилати на Балкани генерала Рендулича, сподіваючись, -що його сербське походження стане в пригоді (справа в тому, що невеличка частина сербів, якесь із племен, ще в давні часи замешкала на території сучасної Австрії; це було войовниче плем'я, з нього виходили досить умілі воєначальники, ця війна знає такі імена, як Браухич і Рендулич, якщо говорити про найвідоміших, тепер трохи смішно згадувати, що головнокомандуючим арміями, які йшли по Європі, насаджуючи чистоту раси, був виходець з слов'янського народу Браухич, але тоді було не до сміху). Ясна річ, Рендулич, попри своє сербське походження, теж нічого не зміг удіяти, але не про це мова.

Сорок перший рік. Королівська югославська армія капітулювала. Безліч солдатів і офіцерів попало в полон. Опинився в полоні й молодий блискучий офіцер Ніколич. Він був чорногорець, у Чорногорії в нього лишилася молода вродлива дружина, прекрасна актриса, яку він майже силоміць вивіз з Белграда, відірвав від театру, від сцени, повіз у свої гори, в свою дикість, обіцяючи навзамін цивілізації свою пристрасть і вічне кохання. Але тут запахло війною, хтось там пригадав, що дід і батько Ніколича були в свій час офіцерами королівської армії, щасливого молодожона теж покликано до війська, видано йому офіцерський мундир, історія, як бачимо, звичайна. При розлуці молода дружина наділа Ніколичу на підмізинний палець золоту каблучку з великим - чи не на цілий карат - діамантом. Це була фамільна коштовність, талісман, який мав берегти Ніколича від смерті.