Та Сивоок забув і про свій мимовільний перестрах, і про свою несвободу, і про зловісне рипіння воріт, і про незвичність обійстя, забув, завидівши, як полетіло їм назустріч щось зовсім небачене, як розсипало дзвінкий сміх, застрибало, заляскало в долоньки, загукало:

–  Татко,татко!

Бігло просто до Ситника, вицілювало в його розкриті обійми тонке, довгоноге, в білій лляній сорочечці, з довгим у нестерпному сяйві волоссям, з очима великими і такими блакитними, що не підібрав би під них барву сам дід Родим.

–  А таки приїхав твій батько, доню,- муркотів Ситник, спливаючи потом вдоволення і обіймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створіння,- та ще й привіз тобі… Ось глянь…

І він вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замість пручнутися, слухняно вийшов наперед і опинився віч-на-віч з тим чудом. І так вони дивилися одне на одного, а Ситник вдоволено посміювався, а потім, гукнувши щось на свого нещасного затурканого Тюху, почвалав собі до якоїсь з будівель, полишивши посеред двору малих.

–  Ти хто?
– спитав хрипло Сивоок, оговтавшись першим і за правом старшого, бо був на цілу голову вищий.

–  Величка, - продзвеніло йому на відповідь.
– А ти? Він трохи подумав, чи годиться так ото відразу й розкриває тнся перед цією Величкою, але не втримався і сказав:

–  Сивоок.

–  Чому так звешся?
– поцікавилася Величка.

–  Не знаю. А ти чому?

–  Бо я дівчина, а дівчина повинна зватися гарно.

–  А що таке дівчина?
– поспитав Сивоок.

–  Як то що? Я… Хіба ти не знав?

–  Не знав.

–  І ніколи не бачив дівчини?

–  Не бачив.

–  А кого ж ти бачив?

–  Діда Родима. Та купців. Та ще Ситника.

–  Ситник - то мій тато.

–  А мені байдуже.

–  Мій тато найкращий на світі.

–  Найкращий - дід Родим.

Це зацікавило дівчину.

–  А де він?

–  Нема.

–  То чому ж він найкращий, коли його нема?

–  Був - його вбили.

–  Знаєш що?
– сказала Величка, мабуть нічого не збагнувши з похмурої Сивоокової історії.- Хочеш, я покажу тобі мак?

–  А нащо він мені?
– недбало промовив Сивоок, хоч ні сном ні духом не відав, що то таке.

–  Тато варить з ним меди,- пояснила дівчина,- найміцніші й найдорожчі. А я люблю, як він цвіте. Ти бачив, як цвіте мак?

–  Я все бачив, - відважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись від спокуси простягнути руку й помацати волосся У Велички: чи справжнє, живе, чи, може, зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купців виткані корзна, що сяють на сонці і навіть у сутінках?

Мак виявився червоним і пелюстки мав теж мовби несправжні, мовби витнуті з ніжної заморської тканини й почеплені до зеленого стебла.

–  Я знаю ліпші квіти, - сказав Сивоок, - в найдальшій пущі, посеред червоних борів росте висока синя квітка. Завбільшки з тебе.

–  А чому бори червоні?
– спитала дівчина.

–  Бо гілля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорі, а видимі самі стовбури і кора на них від довголіття зчервоніла.

–  А хіба може бути квітка така завбільшки, як я?
– знов не повірила дівчина.

–  Хочеш - я принесу тобі.

–  А хочу.

–  Ну, то добре.

Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повів за собою.

–  Приходь!
– гукнула Величка, а він не знав, озирнутися на дівчину чи вирватися від Ситника і побігти знов до неї.

Ситник привів хлопця до тої закіптюженої, упослідженої хижки, штовхнув до покорченої грубої дошки, що мала правити за стіл, буркнув:

–  Їж! Отут і житимеш з Тюхою.

Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидів з другого боку столу і тьопав дерев'яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув на Ситника.

–  Хочу м'яса.

–  Он ба!
– засміявся Ситник, зчищаючи з себе веселощі, як гадюка стару шкірку.
– Ану, Тюхо, дай йому м'яса!

Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своїми чіпкими клешнями, але Сивоок в'юнко проринув у нього попід руками, штовхонув Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей. Однак Ситник уже знав норов малого і ще швидше вискочив за двері, зачинив їх перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору:

–  Ось тобі м'ясо! Знатимеш ти ще в мене!

Сивоок озирнувся. Одне-єдине віконечко, затягнене оболонкою від міхура, таке малесеньке, що тільки руку простромиш. Стояв, важко дихав.