Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, і нова стріла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцеві край корзна. Стрілець не жартував. Він продержить так до захід сонця, а там теж ще не відомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, він і в темряві бачить, як сова?

–  Дядьку, - чимдуж загукав Сивоок, - не стріляйте, дядьку!

На відповідь - нова стріла, щоправда, вже не така точна.

–  Ну чого ж ви стріляєте, дядьку?
– плачливо замолив Сивоок.
– Я ж малий!

Стріли більше не було. Була мовчанка. А згодом, після довгого роздумування, до Сивоока долетіло:

–  А я - великий?

Голос був тонкий, ще тонший, ніж у Сивоока, нагадував навіть чимось голос Велички. Ото буде сміху, якщо там дівчина!

–  Я заблукав!
– гукнув трохи жвавіше Сивоок.
– Я не злодій.

–  А хто тебе знає. Пасешся тут коло наших бортей, - була відповідь з неба.

–  Правда. Я шукаю квітку, - переконував Сивоок.

–  Брешеш, - не вірив той.

–  Синю квітку.

–  А хоч і чорну - однаково брешеш.

–  Але ж це - правда! Я пообіцяв Величці. Ти глянь на мене і побачиш, що я мовлю правду. Не маю ні ножа, ні зброї. Ним би мав вирізати твої борті?

–  Не виходь, бо стрілятиму!

–  Але ж я внизу, а ти вгорі, я не заподію тобі ніякої шкоди.

–  А звідки знаєш, що я вгорі?

–  Чую, та й стріли летять.

–  Ти, може, чарівник? Не ворущись, бо так і пронижу!

–  Та ні, я просто малий. Сивоок.

–  Що то ще за ймення?

–  Не знаю. Так зовусь.

–  Ну то й постій собі там за деревом.

–  Але я мушу йти.

–  Однаково стій.

–  Я блукаю по пущі багато днів.

–  Брешеш. Як-би мав жити?

–  Голодний і хлялий.

Бортник знову довго думав і мовчав. Нарешті, заважився:

–  Ну-бо пройди від свого дерева до сусіднього. Але помалу. Якщо бігтимеш - устрелю.

Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволі через відкрите місце.

–  Стій!
– гукнув йому ще й досі не видимий бортник.
– Чому такий здоровий?

–  Та ні, я зовсім малий. Мені десять або дванадцять літ. Ніхто й не знає.

–  Як то ніхто? А мати?

–  Не маю.

–  Батько?

–  Нікого не маю.

–  Де живеш?

–  Ніде.

–  А квітку казав - кому ж вона?

–  Величці. Дівчинка така маленька. Стрів її, пообіцяв. Бо вона ніколи не була в пущі.

Бортник знов довго думав.

–  А постривай-но!
– озвався нарешті. Вміло й швидко став спускатися вниз, і тільки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей, певно, мав там обладнану засідку, з якої бачив навколо все, сам залишаючись непомітним.

Він зіскочив на землю, тримаючи напоготові натягненого лука з виціленою просто в Сивоока стрілою, і недовірливо став наближатися. Був зовсім маленький, пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обіймів, але обличчя мав розумне, кмітливе, надто ж очі - в зеленому блиску, хитрі й меткі.

–  Здоровий єси, - так само недовірливо промовив бортник.

–  Меча Родимового учився підіймати, - виправдовуючись, сказав Сивоок, - а меч був важкий. Ні в кого таких не було.

–  А Родим - хто?

–  Дід мій.

–  Де ж він?

–  Убитий.

–  Ага. Що ж маєш діяти?

–  Не знаю.

–  А ота квітка?

–  Ну, знайду її, віднесу Величці, а потім - не знаю.

–  Брешеш. Нащо носити квітки? Де ростуть, хай собі ростуть. Хто це їх мав носити?

–  Та я не знаю. Пообіцяв Величці, бо вона ніколи не бачила.

–  Однаково брешеш. Маєш же ти щось робити. Борті доглядати, ловити рибу або звіра, добувати скору…

–  Нічого не знаю.

–  От аби я тобі повірив, - сказав з якимсь жалем малий бортник.

–  То що?
– без особливої цікавості поспитав Сивоок.

–  А те, - відмовив той і відхилив лука набік.

Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досі боявся бодай ворухнутися, остерігаючись, що дурнуватий бортник прошиє його стрілою.

–  Знаєш, - сказав знову бортник.
– Тебе як зовуть?

–  Казав уже - Сивоок.

–  Гарно. В тебе справді сиві очі. Таких я не бачив ніколи, Мабуть, не брешеш, раз у тебе такі очі. А я - Лучук. І батько в мене Лучук і дід. Бо всі дуже влучно стріляли з лука. І я. Хочеш, у той сучок он попаду?