–  Ми тільки вдаємо інтелігентів,- спробував помирити їх лікар.-А, власне, хто ми? Діти робітників, селян. Така в нас країна. Все починалося з самого початку, на голому місці. Я, наприклад, виріс у селі, де не було навіть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженні цілу клініку. Хто б сподівався?

–  Треба написати про тебе нарис у газеті,-докинув Отава.- Це так мило: з простого селянського хлопця виріс видатний лікар. Або: з корабельної труби- в поезію з її наймодернішими.вивертами! Або: син чорноробів і ливарників керує цехом або й цілим заводом, а на дозвіллі колекціонує платівки з джазовими мелодіями, читає Кафку в перекладі і Фолкнера в оригіналі, знає всі марки японських, американських, голландських і західнонімецьких транзисторів, вміє…

–  Старий, досить! Сі-сі!
– зупинив його поет.- їде кава, Ми будемо пити чорну каву, якої не пили наші предки.

–  Мої предки якраз пили каву,- похмуро промовив Отава.- То й що з того? Я професор і син професора, а мій батько теж був сином професора ще царського, а той теж був сином професора, і так без кінця.

–  Вони були професорами вже тоді, коли ще й професорських звань не було на світі?
– делікатно поцікавився лікар,

–  Очевидно,- сказав Отава.

–  Не бачу підстав для роздратування,- знизав плечима інженер,- по-моєму, тут все о'кей. Інтелігенція - це звучить гордо. Я десь недавно навіть читав, що інтелігенція - слово не іноземне, а російське.

–  Років через п'ятдесят знайдуться охочі привласнити й слово «джаз» або ще щось,- засміявся Отава.- Дивуватися не треба.

–  Старі,- відсьорбуючи гіркої кави, ляснув у долоні поет,- я прочитаю вам свій вірш про старих жінок. Увага! Сі-сі!

Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, і, коли цей поступовий процес заповнення дійшов до краю, четверо мовчки перезирнулися між собою, вдоволені, що тіснява й колотнеча їх зовсім не зачіпають, що вони й надалі зостаються самі, наодинці з безмежжям моря, щедро дарованим їм оцим дивним, майже чарівним вікном.

–  Екзистенція буття,- зі смаком повторив інженер.

–  Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригіналі читати Сартра і Камю,- не втерпів, щоб не кольнути, Отава.

–  Цікаво, скільки знаєш іноземних мов ти?
– поцікавився лікар.

–  Скільки треба, стільки й знаю,- відповів Отава.

–  Сі-сі!
– свиснув поет.- А якщо тобі, як от мені, не потрібна жодна іноземна мова?

–  Тоді не знаю жодної,- хмикнув Отава.

–  Якби я був сином професора,- зітхнув інженер,- це було б прекрасно. А так доводиться надолужувати прогаяне в дитинстві. Не було відповідної обстановки.

–  Ну так,- Отава говорив майже зло,- не вчив тебе грати на роялі професор Гольденвейзер, академік Соболевський не читав латини, Ігор Грабар не водив по художніх музеях.

–  Ну, не будемо сваритися,- заспокійливо промовив лікар.- Кожен мав те, що міг мати. І тепер теж має те, що може, тобто хоче. Не всі народжуються професорами чи там героями, міністрами. Але стати ними може кожен.

–  І встати теж може кожен,- вигукнув поет, якому так і не дали прочитати вірш про старих жінок.- А тому всталиі Ходімо! Сі-сі!

Вони приходили до свого вікна щодня. Найчастіше незлобиво сперечалися між собою, іноді просто мовчали, посьорбуючи каву, відмахуючись від поета, який намагався просунути в, мовчанку свої вірші.

–  Ті прочитай нам що-небудь з ненаписаного, ѕ просив його в такі хвилини Отава, і цей дотеп по-справжньому подобався всім, окрім поета, звичайно, який миттю спалахував і мало не ліа у бійку з Отавою.

–  Старий,- розмахував він короткими м'язистими Круками,- якщо хочеш, то все справжнє ще не написане і невідомо, ч;і буде й написане будь-коли.

Отож вони стали ходити до «свого» вікна щодня. Спершу Отава все очікував, що його товаришам набридне отаке не зовсім звичне для курортників гаяння часу, але згодом і сам ужа став боятися, щоб часом не розруйнувалося їхнє товариство, щоб не піддався хто-небудь.з них на банальні, але такі непереборні спокуси, яким піддавалися щоразу тисячі людей повсюди і завжди.

Наприклад, танці. Навіть зараз, коли курзал і всі літні майданчики ще тільки лагодилися для справжнього сезону (бо хто ж їздить на курорти взимку) і коли тільки ті санаторії, що мали великі клуби, могли дозволити собі розкіш щовечора влаштовувати для своїх і приблудлих курортників танці, так от навіть зараз це немудре і, якщо розібратися, досить безглузде заняття набувало розмірів всезагальногр шалу або й пошесті. На танці бігли всі - молоді й старі, здорові й хворі, холості й одружені, Вродливі й такі, що ліпше б їм сидіти вдома та нікому не показуватися,- для всіх день був лише коротким і нудним вступом до блаженного вечора і до ночі, коли з саморобних естрад пролуиають перші звуки музики і перші пари рушать у звабливу подорож по чарівливому морю в пошуках островів і цілих архіпелагів симпатії, захоплення, а то й кохання; До танців готувалися самовіддано й ретельно. З валіз діставали й випрасовували яскраві вбрання, зачісувалися, чепурилися, мов ті птахи, що більшу частину свого життя витрачають на чищення пір'я. І вса для того, щоб у вечірніх залах, в тісняві й літняві вмить позбутися свого лиску, втратити все набуте такою старанністю впродовж дня.

Інженер, поки вони ще не набачили свого вікна, кілька разів рвонув на танці, навіть завчасно вибрав собі партнерку і поставив її кандидатуру на обговорення всього їхнього товариства. Ясна річ, інженер, як людина сучасна і з великими претензіяяи, накинув оком на: жінку найвродливішу, точніше, найгіоказнішу в усьому санаторії. Була вона ще зовсім молода, висока, міцно, але приємно збудована, мала лукаво вигнуті уста і різнобарвні очі, стриглася під хлопця, носила завжди обтислі светри і туристські штани з еластику.