Мабуть, існує магнетизм поглядів, бо, зрештою, художниця повернула обличчя до вікна (а перед тим вона мовби навмисне відверталася}, і її погляд зустрівся відразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посміхнулася, здалеку кивнула чи то всім одразу, чи тільки інженерові, який все ж таки був хоч трохи їй знайомий, і рішуче попростувала до столика коло вікна. Подруга пішла за нею.

–  Ви пробачте,- сказала, наближаючись до них, художниця,- і не подумайте, що ми нахаби. Але справді - жодного місця. А нам би хотілося хоч трохи зігрітися.

–  Всі слова зайві!
– підхопив інженер.
– Сідайте поки що на мій стілець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба!

Він.побіг кудись у дим і гамір, художниця посадовила на інженерів стілець свою подругу, а сама стала коло вікна, вигідно вирізняючись на його темному тлі.

–  Беріть мій стілець!
– похопився лікар.

–  Дякую. Я підожду,- сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву, так ніби мовчки запитувала: «А ти чого не запропонуєш дамі стільця?» - і від цього німотного запитання на Отаву найшла дивна затятість. Він, хоч спершу хотів зробити те саме, що й лікар, тепер ще міцніше вмостився і послав художниці так само німотну відповідь: «Якого чорта! Могла б собі пошукати місця деінде!» Сам не знав, чому його дратувала її присутність, але вдіяти з собою нічого не міг.

Повернувся інженер з двома стільцями в руках, за ним ішла кельнерка, яка несла каву для обох жінок і пляшку коньяку.

–  Прошу,- розкланявся інженер,- каву ми вже п'ємо чотири години, отже, кава тільки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гадаємо, дами не відмовлять нам у приємності випити разом з нами.

–  Якщо ви вже такий галантний,- сідаючи, сказала художниця,- то хоч би запитали нас про наші бажання.

–  Читаю по очах,- бадьоро потер долоні інженер.

–  Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка,- посміхнулася художниця.- Він це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офіцерськими дружинами.

–  Він читає тільки Фолкнера,- обізвався Отава,- до того ж - в оригіналі.

ѕ Так?
– повернулася до нього художниця.- А ви?

–  А я тут ні до чого,- сказав Отава і вмочив губи в чарку з коньяком, хоч пити й не хотів. Просто хотілося, аби художниця відчепилася від нього.

–  Він читає тією мовою, якою йому потрібно,- гордо повідомив лікар, який міг бути великодушним навіть там, де йшлося про завоювання симпатій жінки.

–  І що ж ви читаєте?
– не відставала від Отави художниця.

–  Спитайте нашого поета. Читання - його спеціальність,- відбуркнув Отава.

–  Ми з Дімою знайомі ще по Москві. Я приблизно знаю коло його зацікавлень,- відповіла художниця.- Ти не ображаєшся, Дімо?

–  Сі-сі!
– відповів поет.

–  Москва - велике місто!
– зітхнув лікар, переживаючи за свій невеличкий обласний центр, де була його клініка.

ѕ Центр,- розвів руками інженер і підніс келишок,- прошу, за прекрасних дам, які живуть у самому серці нашої Батьківщини, і за їхні, отже, серця.

–  Ви що,- примружилася художниця,- лікар-кардіолог?

–  Ні, лікар якраз я,-знову кинувся на виручку лікар,-а він інженер. Між іншим, з групою товаришів… на державну премію…

–  Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою?
– Художниця засміялася. Але інженер не образився.

–  У нас справді колективна робота,- сказав він,- але давайте не про це. Ми тут відпочиваємо. Так давайте ж! За Москву і її людей ми випили. Тепер я пропоную за Київі Прекрасне місто!

–  І велике місто,- додав, зітхаючи, лікар.

–  А хто з Києва?
– спитала художниця.

–  Отава,- пояснив інженер,- і народився в Києві, і виріс, і батьки, і діди - всі з Києва, ще, мабуть, від князів.

–  Росли, як отава,- сказав Отава.

–  То це ви там усі куполи золотом покрили?
– спитала художниця.

–  Без золота не можемо,- тим самим відповів їй Отава,- це вже в нас у крові. Спимо тільки під золотими покрівлями, як далай-лами.

–  Не знала, що потомствені кияни такі,-вдавано злякалася художниця.

–  Якщо пити, то давайте.- Отава вже й зовсім став сердитий. Все ж таки якийсь біс штовхав його сьогодні під ребро і весь час спонукав на хлоп'ячі вихватки.

Художниця випила, налила ще келишок і знову випила без тосту, її подруга злякано ворухнулася на своєму стільці.

–  Тайко,- сказала вона до художниці,- тобі ж не можна так багато пити.

–  А хіба це багато?
– засміялася художниця і знову налила собі. Раптом вона помітила, що чиясь рука накрила келишок. Вона підвела очі, то була рука Отави.

–  Що це має означати?
– спитала суворо художниця.

–  Раз вам не можна, то навіщо?

–  А звідки ви знаєте, що не можна?