–  Отож, Ягодо, щоб мені не липла до хлопця, - суворо звеліла Звенислава.
– Приведеш Сивоока опісля до мене, покажу йому житло наших богів.

Але тут проштовхався до них Какора, геть сп'янілий, роздратований тим, що торгівля йому не вдалася. Почув останні слова Звенислави й миттю вчепився в них.

–  А мені?
– заревів.
– Чом не показують тут нічого мені?

Хто тут гость - я чи молокосос? А таки я - Какора! Хочу подивитися ваш город! Чом би й ні!

–  Хоче, то покажи йому, Ягодо, - сказала, одвертаючись, Звенислава.

Ягода зраділа побути ще з Сивооком, її не злякала розпатлана постать купцева, маленька жіночка сміливо підкотилася до Какори, шарпнула його за корзно, залящала йому, аж той затулив вуха:

–  Коли так, то слухатися мене, і йти за мною, і не відставати, і не приставати, бо гукну мужів, то почастують киями, а в нас хоч мужів мало, та в киї візьмуть, що аж!

–  Ну-ну!
– загримів Какора, пробуючи обійняти Ягоду, але зачепив рукою лиш порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував заховати свою невдачу гультяйською пісенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягоді й Сивооку, а хмелем був залитий до того, що чи й бачив будь-що.

Йшли по городу, і ніхто їм не шкодив. Могло видатися, що перші засновники Радогостя вибрали досить нездатне місце: кілька пагорбів і глибокі падоли, при ворожому нападі й відсічі не даси, бо нападники валитимуться тобі впрост на голову. На головному з пагорбів стояла святиня, а решта то й зовсім світилася нагістю, на пісній землі не росла навіть трава, зате в балках, де тулилися хати радогощан, аж кипіло від зелені садків, левад і дворів, блищали там струмки, а над ними тихо стояли верби, берези й вільхи, поміж дворів латками йшло жито, просо й різний овоч, паслася худоба, вівці, коні, в сажах кувікали свині. Зустрічалися часто їм люди, і ніхто не дивувався, мовби Какора й Сивоок жили тут спервовіку. Какора п'яно погукував на зустрічних:

–  Ну, як ся?

–  А так ся, - відповідали йому.

–  Чого ж би то?

–  А того ж би.

–  Та й що ж?

–  Та й те ж.

–  Чому вони так мовлять?
– дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою.

–  Бо так з ними мову заводить твій купець, - посміювалася вона.
– Так ніби не хочуть нічого повідати.

–  Може, й не хочуть.

–  Не вірять нам, чи що?

–  А всі довірливі змандрували від нас. Пішли та й не вернулися. Позоставалися самі недовіри.

Вона дійшла до струмка, поволі забрела в воду, стала мити ноги, показуючи своє звабливе біле тіло. Сивоок відвернувся, а Какора посунув до Ягоди, наміряючись вщипнути її за щось там таке. Вона почула його сапання, вчасно вихнула - Какора незграбно сів у воду, а Ягода, заливаючись сміхом, вискочила на муріг, сіла, простягла мокрі ноги.

–  Спочинемо?
– гукнула.
– Бо ще ходити та ходити!

–  А не буду більше ходити. Спати хочу, - сказав Какора, який і не образився на Ягодину витівку, а тільки трохи посмирнішав.
– Завтра доходимо до кінця.

–  Завтра мені вже не захочеться, - засміялася Ягода.

–  То ходімо ще до озера, - позіхаючи, промовив Какора, якому, видно, не дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.

–  А до озера зась!
– сказала Ягода.

–  Чого б то?

–  А того!

–  Та ти кажи!

–  А я кажу.

–  Дурна дівка, - сплюнув Какора, - була б ти мужем, то я б тобі хоч голову на в'язах переставив, а так - тільки тьфу, та й годі!

–  Тільки тітка Звенислава може відчиняти браму до Яворового озера, - пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.

–  А що тая у озері?
– поцікавився Сивоок.

–  Боги живуть.

–  Ось полізу на вал і погляну на ваше озеро, - пробурмотів Какора і справді почалапкав по крутосхилу, вгорі над яким темніли напівзасипані землею, зарослі травою ребристі кліті городського валу.

–  Піди, піди, - байдуже сказала Ягода.

–  Я теж хочу подивитися, - глянув на неї Сивоок, мовби просив дозволу.

–  Ну, піди, а я доги посушу на сонці, - засміялася молодичка, - а потім прийдеш до мене. Адже прийдеш?

Сивоок нічого не відповів, бо така мова була ще не для нього, хоч і мав вік справний.

Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, під валом, озеро в кшталті кривого серпа, стиснуте звідусіль такими незаймано-чарівливими лісами, що неодмінно б спокусили вони до нових мандрів, аби чоловік не зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрідавши в чорну воду, стояли могутні, давиолітні явори. Сизо-чорні стовбури їхні на таку висоту підіймали кучеряві шапки листя, що порівнювалися вони з городом. Поміж яворами зеленіючими мертво чорніли всохлі. Певно, так кам'яніють у вічній нерухомості вмерлі боги, якщо боги можуть вмирати.

Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що вела до води з низенької брами, тої самої, що її мала право відчиняти лише Звенислава, загадкова жінка, яка, здається, в родогощан мала надзвичайні обов'язки. Потім купець наставив вухо'знов на город. Десь недалеко подзенькували молоти, так наче під одним з пагорбів ховалося з сотню кузень. Сивоок уявив собі, як сидять у затишних, пропахлих димом хижах мудрі діди й маленькими молоточками кують срібло й золото, виковують такі гривні, як ото в Звенислави на руці, а поряд, у чорних кузнях, серед спекоти й червоного полум'я ковалі роблять мечі, кують їх у дві руки водночас, і мечі ті мають бути неодмінно такі важкі й широкі, як колись у діда Родима.