–  Переспимо, а вдосвіта - гайда, - цілком тверезим голосом сказав Какора.

Сивоок удав, що не чує. Стояв на валу серед густої нетоптаної вже, мабуть, безліч літ трави, дивився то на Яворове озеро, заковане в обійми лісів, то на город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами, бачив унизу, на зеленому мурігу, Ягоду з її сороміцько-білими ногами, чув з-під землі дзенькання невидимих молотів, які кували десь тихе срібло, золото й різуче залізо,.був піднятий над світом на оцих валах, але й відчував скутість у серці, мовби ті вали пролягли через саме серце, і нез'ясована туга штовхала його за ті вали, за брами, назад до широкого світу, вийти, вирватися, вибігти, втекти. Вічна хіть довтечі. Звідки й від кого? Хіба не однаково? Але сказав зовсім не те.

–  Чому б мали квапитися?

–  За тепла треба вибратися звідси, - сказав Какора.
– Маємо бути в Києві до перших холодів. Дорога важка й довга.

–  Не знаю, чи й піду, - відмовив хлопець.

–  Як то?
– купець не зумів навіть подивуватися таким словам.

–  А нащо ти мені? Лучука вбив. Ми тобі добро, а ти - злом?

–  Не відаючи.

–  Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.

–  Заберу, - пригрозив Какора.
– Присилую.

–  Спробуєш.

–  А то - потну, як і твого шмаркатого…

Він не встиг докінчити. В Сивоокові завирувало те незбагненне, що отримав у спадок від діда Родима, він підскочив до купця, вхопив його за корзно і так трусонув, що той ухопив сторчака і ляпнувся хрестом у густу траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, відкинув купцеву руку, вихопив у нього з піхов меча, вже спокійно сказав:

–  А тепер вставай.

–  Так от же ж не встану!
– розпачено заревів Какора.

–  Лежи, коли хочеш!

–  І лежатиму, аж крізь мене трава проросте!

–  Лежи.

–  А ти в пеклі горітимеш, що занапастив душу християнську.

–  Бісівська в тебе душа, - сказав Сивоок і, не озираючись, став спускатися з валу до Ягоди, яка -вже занепокоєно поглядала вгору.

Какора ще трохи полежав, потім підвівся, почухуючись і крізь зуби кленучи, почвалав слідом за неслухняним отроком.

Ягода стояла внизу з піднятим догори личком, була ще меншою, ніж перед тим, зате очі їй мовби побільшали до неозорості, затопили Сивоокові весь світ, він уже й не знав, чи то її очі, а чи далекої й наполовину забутої Велички, а чи просто зелена соковита трава й притаєність лісових гущавин, що ваблять його до себе, пробуджують якісь ще не відомі сили в тілі. А коли опинився коло Ягоди й побачив її справжні очі, побачив, як вони блищать очікуванням, спонукою і всім жіночим, що тільки можливо і чого він ще не відав, то зніяковіло відвернувся й пробурмотів:

–  Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та віддав його мені.

–  В нього таке черево, що й наштрикнутися може!
– засміялася Ягода.

–  Завтра вирушаємо, - не знати для чого бовкнув Сивоок.

Ягода мовчала.

–  Вдосвіта, - додав він ще.

Ягода мовчала.

–  Бо далеко до Києва.

Ягода не мовила нічого,

–  А дорога тяжка.

–  То їдь собі, чого розбалакався, - недбало сказала вона зміненим голосом.

–  Переночуємо та й гайда, - словами Какори сказав Сивоок.

–  Ночуйте, - вже й зовсім холодно промовила Ягода, - напнете собі буду на торгу та й спіть. Тепло.

Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустріч меча, рукояттю наперед, аж купець відстугійв від подиву.

–  Не боїшся?
– прохрипів.

–  Чого б мав боятися?

–  Ну-ну, - зітхнув Какора. Але як тільки усунув меча в піхви, відразу ожив і загорланив: - Гей-гоп! Теплу жону обійму!

Наставив руки оберемком, пішов на Ягоду, вона вивернулася з обіймів, пустилась бігти.

–  Ходімо тепер до Звенислави!
– гукала до них.
– Веліла, щоб привела вас до неї!

–  Зрештою купець повинен бути купцем, а жінка жінкою, - пробурмотів Какора, потім забачив Сивоока, додав: - А молокосос - молокососом.

…У Звенислави двір був обсаджений квітами. Нічого, окрім квітів. Барви можливі й неможливі. Тут були квітки навіть чорні, не було тільки зелених; та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. І хата в Звенислави теж була вся в квіткових барвах, знадвору й зсередини, і так нагадало те все Сивоокові діда Родима, що йому навіть закортіло спитати стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся.

–  Любо мені серед цього, - повів рукою, і стара всміхнулася, бо рідко траплялися їй такі вразливі на красу душі.

–  Гарний город, - докинув своє Какора, - але люд вельми дивний.

–  Чому так?
– запитала Звенислава, припрошуючи гостей сідати до столу, на якому вже були потрави й густі напої в глиняних, веселкове помальованих збанах.

–  А не міняють нічого!

–  Не хочуть, видно.

–  Чому ж не хочуть?

–  Бо не вірять.

–  Купець - гость. Йому скрізь вірять.