– От що, шакале, сідай у свій джип і газуй звідси, ясно? Надто вже дешева провокація, щоб на неї купитися. Колись батькові набридне тебе відмазувати. Тоді, можливо, й зрозумієш, що не все й тобі сходить з рук. Тільки дурно час гаєш, коли думаєш, що тут хоч щось нариєш, – Олег демонстративно дістає мобільний. Мабуть, збирається-таки телефонувати батькові оцього…

– Та пі-пішов ти! – П’яні очі намагаються сфокусуватися на мені. – З-зна-наєш, ти не на того по-поставила, дєво-вочка. Він от-от стане же-жебраком…

– Ей, чуєш, хлопче! Як тебе там? Ілько, здається? Не сідай за кермо зараз. Не варто, справді, не варто, ти ж – п’яний, – хоча мені хочеться сказати геть інше. Принаймні повідомити, де я бачила його поради. І, звісно, для всіх буде краще, якщо він забереться просто зараз. Але… Але я не завжди кажу в голос те, що насправді думаю.

На порозі офіса з’являються ще дві постаті – ті ж самі дебелі охоронці. Мовчки спостерігають. Але вигляд у них вельми красномовний. Навіть п’яний розуміє, що краще вшиватися.

Тож син Аврама Йосиповича, погрожуючи звільненням своєму охоронцю, який неоковирно тупцює у нього за спиною, вмощується на сидінні водія. Наче на зло мені. Заводить машину і мало не вписує джип у стіну.

Василь ледь чутно зітхає. Він вже переконаний, що на одну ніч надзвичайних подій – із головою. В очах Олега холодна допитливість експериментатора: а ну ж бо, що з цього вийде? Він не зводить очей з джипа. Цікаво, чи вміє Олег пробачати? Мабуть, правильна відповідь – «ні».

Та потім стається таке… Навіть Олег не чекав і не хотів цього, упевнена. Від стіни відділяється крихітна тінь, налякана, засліплена світлом фар авто, вона пробує заховатися від страшного монстра, що пре на неї.

Господи! Тінь людська!

– Стій, ідіотко! – Це Олег. Схоже, лише я здатна вивести його із справжнього чи удаваного спокою. Хапаюся за цю думку, бо тоді не так страшно робити те, що не можу не зробити…

Підбадьорюю себе: поруч із Ільком сидить не сліпий і, може, навіть абсолютно тверезий охоронець, він повинен зреагувати. А я тим часом…

Хоча ні, не так все було. Оті думки я придумала потім, коли стояла, опершись об скляну стіну багатостраждального офіса та притискала до себе хлопчину трьох-чотирьох років, переляканого та заплаканого, у благенькій темно-синій курточці. Пригортаю оте комаша до себе так міцно, що вже потім не можу й сама розчепити руки. Їх згодом розведуть силою. Все мені здається, що тільки-но випущу малого, як він обов’язково побачить на що перетворився джип, урізавшись у стіну протилежного будинку. А на таке не можна дивитися дітям. Та й, зрештою, дорослим не варто.

– Схоже, не вибухне, – якось підкреслено буденно констатує Василь. – Викликай, Олеже, еменесників. Чи, може, самі спробуємо витягти нашого Шумахера?

Свою куртку Василь підклав під пораненого водія, але потерпілого на спину не перевертали, аби не зробити гірше. Цілком правильно, до речі.

– Уже викликав. І батькові цього… Ілька встиг зателефонувати, поки ти у рятівника грався. Та його визволяти я б не брався, бо ще остаточно скалічимо. Може, у нього травма хребта? А охоронець як? – в голосі Олега з’являється тінь співчуття.

– Та, сам бачиш: крові втратив багато. Хоча, може, й на краще, що із джипа викинуло. Бо у зім’ятому залізі застрягти, то…

Біля нас якісь люди. Більшість незнайомих. Говорять, галасують, телефонують… Нічого дивного, не один же тут офіс. Охоронці там, друзі охоронців. А хто захоче пропустити таке видовище?

– Ну мала, в тебе сьогодні другий день народження. Пощастило, – це Василь вже до мене. – Ну той, ти як? От зараз «швидка» приїде й тебе також оглянуть, тож той, типу, тримайся…

Олег похмуро додає:

– Так, пощастило. Тобі щойно тупо пощастило. Бо вони спершу втелющилися у стіну, а потім ти малого на руки схопила. Коли б на півсекунди пізніше, то… Вони малого обминали, а не тебе.

– Так? – Василь мить вагається, ніби сумнівається в почутому, а тоді, погоджуючись, киває: – Так, обминали не її, а хлопця. Йди до офіса… е-е, Руслано. І бісеня прихопи. Де тільки його матуся швендяє о шостій ранку? Йди, бо змерзнете.

Справді, де мати малого? Що то за ніч така? Чи в цьому місті діти взагалі нікому не потрібні? І чому це мені пощастило?

– Ага, іди. Бо зовсім не хочу, аби ти завтра помирала від застуди. А вже потім… Потім я тобі власноруч, заразо малолітня, голову відірву! Мати Тереза знайшлася, – Олег майже силою тягне мене до будинку. І ноги, котрі ще мить тому здавалися нерухомими, раптом починають рухатися. Попустило. Схоже, я от-от зможу йти сама.

Це розуміє й Олег, потай зітхає із полегшенням. Потім говорить щось дивне, наче не в тему: