– З вами все добренько, шановний? – у голосі ескулапа з’являються нотки тривоги. Навряд чи мою блідість він схильний пояснювати переживанням за шефа.

– Все гаразд. Але, розумієте – ніч не спав, – кажу цілковиту правду, і навряд чи першого січня це викликає подив! От відсутність алкогольного запаху – це може насторожувати.

Я ж продовжую далі:

– Звідки оте зараження крові взятися могло?! Мстислав Маврикійович завжди ж так берігся…

Лікар, за завченим сценарієм, співчутливо хмикає, однак із певною полегкістю: я втрапив у звичайний, добре йому відомий сценарій. Певно, цей звук має означати: якщо чогось боїшся, те і трапиться…

– Усяке буває, шановний Олеже… е…

Махаю рукою: все одно забуде, а щоразу нагадувати своє по батькові – і зовсім по-дурному.

– Ось був у мене випадок, – не вгамовується ескулап. – Одна жіночка зовсім невинно подряпалася якоюсь рослиною й не помастила дрібну ранку йодом, і е-е-е… – він спотикається, зрозумівши, що асоціація вимальовується надто похмурою.

Я користуюся моментом. Кажу, що хотів би бачити шефа, поговорити з ним. Однак, всі слова намарно. Оборону пан доктор тримає справно: от стане пану Мстиславу хоч трохи краще, тоді й дозволять побачення…

Заперечую. Кажу аргументовано – он деяких відвідувачів ви все ж таки в реанімацію пропускаєте. Він тільки мить вагається – казати-не казати, а потім майже пошепки додає:

– А ви їм не заздріть, пане. Бо то все одно, що призначити останнє побачення перед смертю.

На чорта мене сюди принесло тоді? На Іренею помилуватися чи Вдову трохи розважити?

Та випробування у лікарні ще не закінчилися.

Десь посеред коридору, майже біля дверей головлікаря чується надривисте:

– Це він у всьому винен! Він! – тоненький пальчик із бездоганним манікюром направлений у мій бік. Чорт, я про Іренею зовсім забув!

Репліка горе-акторки, розпочата як трагічний крик, впала до ледь чутного шепотіння. Та от сльозу вона пускати не ризикує. Макіяж і все таке…

До речі, даремно: о сьомій ранку жоден найдовершеніший вечірній макіяж не виглядає ідеально. У будь-якому разі отой міні-спектакль викликає у мене стійке відчуття: «Не вірю!». Приблизно те саме читається в очах стомленого лікаря. Але жоден із нас не ризикує гратися у Станіславського щодо колишньої, майже провідної акторки нашого місцевого театру. Я мовчки опускаюся на трохи занизький фотель, що стоїть під стіною, усім виглядом показуючи: приголомшений таким звинуваченням настільки, що і відповісти не можу.

Лікар, щасливий з того, що хоч тут уникнули сварки, починає втішати шановну Іренею Гнатівну.

Бідняточко! Вона так перехвилювалася…

Та лікар цієї панянки добре не знає. Ще ніколи й нікому не пощастило заспокоїти шановну Іренею Гнатівну, якщо та вирішила влаштувати істерику. Тож я не без цікавості очікую, коли, врешті, вона перейде до своїх справжніх звинувачень.

Наразі за Мстислава, якщо чесно, не дуже переживаю. Хоч лікар і вважається першокласним підлабузником, та добре знаю, що й спеціаліст першокласний. Якби шеф потребував допомоги саме у цю мить, облизувати його дружину доручили б комусь із допоміжного персоналу.

– І коли б цей… цей… краще виконував свої обов’язки, мій коханий чоловік не опинився б у лікарні, – тоном маленької дівчинки поскаржилася вона. Схоже, їй сподобалося заспокійлива промова лікаря. – Чому він не порадив звернутися Мстиславу до лікаря раніше?! Що ж тепер буде?

Мовчу, тож вона змушена продовжити:

– І взагалі, якби цей… цей… самовпевнений хлопчисько! – «Круто!» – не зміг не оцінити я, нахапалася від Вдови реплік.

Тирада триває апокаліптично. Лікар нервово сіпається. От-от запропонує «легенький укольчик» і вгатить істеричці дозу, котра здатна звалити з ніг слона. А потім ми зможемо поговорити по суті.

– Якби він хоч натякнув мені, що Мстислав зв’язався із тим… розплідником, я б знайшла потрібні слова… Я б… А тепер, тепер… Це не зараження! Правда? Мого чоловіка отруїли!

Завжди вважав: якщо ставитися до усіх жінок, схожих на порцелянових ляльок, як до дуреп, обов’язково наскочиш на розумну стерву, що вдало камуфлюється. До цього дня до останнього підвиду відносив і дружину шефа. Зараз взяли сумніви: а раптом не прикидається?

Так, час «вплутатися» і собі в розмову. Здивовано витріщаюся на обох:

– Пане лікарю, хіба Мстислав Маврикійович отруєний?! Ви ж щойно самі сказали, що є підозра на…

– Е-е-е! Ну, не всі аналізи готові, – якнайдипломатичніше розпочинає лікар. – Чітка клінічна картина ще не вимальована… І отруєння не можна виключати, однак… Це не дуже схоже на отруєння, – раптом цілком по-людськи додає він, зустрівшись зі мною поглядом.

– Ви що, обидва глухі? Та кажу ж Вам: мій чоловік зв’язався із небезпечними людьми! А може, може, то секретар за гроші вивів вбивцю на мого чоловіка? – не вгаває Іренея.