Шрифт:
І назва малюнка, ледь не каліграфічно виведена на звороті: «Зозулята зими». Здогад ледь помітним серпанком влітає в голову.
Двоє дітлахів зручно влаштувалися на першому плані. Просто на білому-білому снігу. Отой сніг продовжує сипатися згори, ніби на новорічній листівці. В руках малих ялинкова прикраса – яскраво-червона. Вона така сяюча, що, здається, може навіть зігрівати. Вдалині, десь аж зовсім на задньому тлі, привітно блимає віконце хатинки. Там тепло і світло, там затишно, там – свято.
От тільки навряд чи це – новорічна листівка.
Діти у лахмітті. Не настільки бридкому, як буває у дійсності, але все ж не здатному захистити від морозу. У тому будиночку, може, й тепло, але він – надто далеко. Та й не зважають на нього оті «малята-зозулята». Зосередилися на цяцьці. Немов ота яскрава плямка – найважливіше.
Діти на снігу. Одне справжнє, реальне, інше, наче огорнуте якимсь божевільним серпанком. І крізь нього, хай і не дуже чітко, можна дивитися наче крізь закіптюжене вікно.
Навколо них зі снігу сплітаються прозорі дитячі фігурки. Сніжинки? Ой, щось маю сумніви… Й обличчя отих малих жебраків теж надто бліді, ледь не прозорі. Раптом помічаю, що вгорі малюнка сніжна круговерть теж сплітається в обличчя. Жіноче, вродливе. То Снігова королева? Та ні, та була байдужою до усього, вираз на обличчі у цієї вродливиці інший – зневажливий та злий.
Отака-от зимова казка. Аж морозом сипонуло від споглядання, хоч на кухні досить тепло. Я впізнала оте напівпрозоре дитинча. Впізнала.
З Єви, певно, виросла б непогана художниця… Але…
– Вибач мене, дівчинко, добре?
Нащо їй тепер мої вибачення?
І де я вже чула отой дурнуватий вислів «зозулята зими»? Чи він мені просто намарився? І враз серце зайшлося у передчутті неприємностей. Покрутила в руках малюнок та… Замість покласти на місце, залишила собі. Ох, недаремно я це зробила. Таки недаремно!
Інна
– Нехай під Новий рік доля усміхнеться вам!
Порух руки і ді-джей на радіо захлинається бадьорим вереском на півслові. Зловтішно вишкірююся, уявивши, ніби він змовкає назавжди.
Доля ж мені не всміхається, вона вишкірюється, не гірше, ніж я зараз.
Ше-ет! А хоч до другого січня зачекати, ну ніяк, нє?!
Та знаю: лише гарним дівчаткам Святий Миколай кладе подарунки як не під подушку, то під ялинку. А я цього разу навіть труп деревини, що розсипає на всю квартиру свої голки, мов частинки відмерлої шкіри, не притягла у своє житло.
Але ж ай’м вері гуд гьол!
Жодному кретину свято не зіпсувала. Хоча ой як хотілося!!
Он, супермаркети переповнені народом, а від нього так несамовито тхне… І не лише потом. Роздратуванням і жадібністю: знижки різдвяні для них, йолопів, бачиш-но, божки влаштували!
Лохів і виловлювати не треба. Самі до рук сунуть. Он, один намалювався напередодні:
– Дівчино, а давайте я вам сумки додому допоможу тягнути! Невже ваш хлопець дозволяє вам однісінькій товктися у такому натовпі?! О! Невже? У вас немає хлопця? У такої красуні?! Неподобство!
І фоном: а раптом на каву вдасться до красуні напроситися? Ага, зі мною у якості десерту. Чи хоч цьомчик-бомчик і номер мобільного вициганити.
Може, за вас, голуби, ще й заміж сходити?!
Хоча… На десерт солоденький такий контингент не тягне. Однак, інколи й гіркого хочеться.
Ше-ет, аби не солоного. Бо для мене солоне – то чийсь біль, сильний, просто скажений.
Ф-фа… кгм… Скільки разів вирішувала, що подумки не лаятимусь: жодного задоволення, тільки різкий зубний біль опісля.
Та спробуй тут стриматися! Особливо після дозволеної собі наче розкоші: ніч повної самотності з вимкнутим телефоном. Наглухо зсунуті темно-коричневі штори, аби не бачити безкінечних фейєрверків за вікном, що цяткують небо масними плямами. Келих свіжого помаранчевого соку замість дурнуватого ігристого із нахабним написом: «Шампанське». Навушники у вухах, аби не чути привітального галасу…
І то не заради гламуру чи снобізму. Просто ка-айф! Справжній…
Так і для сусідів безпечніше. Бо Іннуся, тобто Я, розумниця, ще й безкорислива, блін.