— Ми що, всю ніч будемо їхати? — спитав через деякий час Меррі. — Не знаю, як тобі подобається дрібна сволота, що чіпляється за твою полу, але ця сволота охоче відчепилась би та лягла спати…

— Отже, ти слухав його нісенітниці, - відізвався Гандальф. — Не край собі душу. Ваше щастя, що Саруман не удостоїв вас довшою промовою: він з гобітами досі справи не мав і не знав, який тон вжити. Але придивився він до вас уважно. Якщо це проллє бальзам на твою уражену гордість, знай, що він зараз думає про тебе з Піном більше, ніж про всіх нас разом. Хто ви? Як та нащо попали до Ізенгарда? Чи багато знаєте? Чи були в полоні? Якщо так, [171] то як врятувались? Ось які загадки хвилюють мудрого Сарумана. Його насмішка — це вища почесть…

— Дякую красненько, — сказав Меррі. — Але для мене вища почесть — це чіплятися за твою полу, Гандальфе. В такому разі в мене залишається надія дізнатись: всю ніч ми будемо їхати чи відпочинемо?

Гандальф розсміявся, і зауважив:

— Цей народ з пантелику не зіб'єш! Раджу кожному магу тримати при собі гобіта, навіть кількох; вони навчать висловлюватися коротко та не заноситися за хмари. Вибач, Меррі. Поговоримо про низькі подробиці. Ми проїдемо ще десь дві години, заночуємо після виходу з долини. Вранці поїдемо далі, вже швидше. Я мав намір спочатку навідатись до Едораса, але вирішив спершу повернутись до Хельмового Яру — бачив, гінці випередили нас? Вони послані попередити про повернення Теодена. А звідти ярл з усім своїм військом піде гірськими стежками до городища Дунхаран. Нам не годиться з'являтися великим товариством відкрито ні вдень, ні вночі без нагальної потреби.

— Завжди з тобою так: то ні мідного грошика, а то раптом золотий, — пробурчав Меррі. — Я ж тільки спитав про сьогоднішню ночівлю! Що таке Хельмів Яр? Я не знаю тутешньої місцевості!

— А годилося б знати, бо інакше нічого не зрозумієш. Але мені зараз бракує часу — маю обміркувати більш важливі предмети.

— Гаразд, я краще порозпитую Блукача. Він не такий образливий, як ти. Тільки скажи — навіщо нам ховатися? Ми, здається, виграли війну?

— Не війну, а тільки першу битву. Тепер треба подвоїти обережність. Я й не підозрював, що Ізенгард і Мордор спілкувались якимсь чином. Око Барад-Дура буде нетерпляче вдивлятись у Долину Чародія та в роханські степи. Чим менше воно нагляне, тим краще.

Загін повільно посувався по дорозі. Русло Ізени то наближалось, то віддалялось. Ніч накрила гори чорним ковпаком; повіяв холодний вітер. Місяць, вже майже уповні, розливав навкруги бліде сяйво. Гори праворуч почали зменшуватися, попереду відкрилась гладенька рівнина.

Тут подорожні завернули на плоскогір'я та зупинились у невеличкому видолинку, що відкривався на південь, серед відрогів останнього піка південного ланцюга гір, суціль [172] укритих зеленню. Під ногами шурхотіла торішня папороть, тугі пагони висувалися з вологої землі; свіжістю відгонило від неї. Близько півночі роханці розташували табір у заростях. Між розчепіреного коріння старого, покрученого вітрами, але міцного глоду запалили вогонь, повечеряли, призначили вартових, по двоє на зміну, та обляглись. Гобіти вибрали собі зручний куточок осторонь, зробили м'яку підстилку з сухої папороті. Меррі страшенно хотілося спати, але Пінові чогось стало неспокійно; підстилка тріщала й шурхотіла під ним.

— Та що ти все крутишся? — незадоволено буркнув Меррі. — До мурашника потрапив, чи що?

— Ні, просто ніяк не вляжусь зручно. Ти не згадаєш, коли ми останнього разу спали на постелі?

— Полічи на пальцях, — позіхаючи, порадив Меррі. — Від того дня, коли ми попливли з Лоріену…

— Це не те, — зітхнув Пін. — Я маю на увазі справжню постіль, ліжко та все інше.

— Тоді треба лічити від Рівенделлу. Особисто я нині засну без будь-якої постелі.

— Тобі поталанило, — знову зітхнув Пін по хвилі роздумів. — Ти їдеш з Гандальфом…

— То що ж з того?

— Він тобі, либонь, багацько порозповідав.

— Авжеж! Цілий оберемок. Тільки ти все чув, ми ж не робили з цього таємниці, а ви їхали близько. Ну, а якщо вважаєш, що тобі він більше скаже, — давай поміняємось завтра, якщо старий не буде проти.

— Спасибі, ти дуже люб'язний… Але Гандальф такий скритний! Він зовсім не змінився.

— А на мій погляд, змінився, — заперечив Меррі. Сон відлетів, настирливі питання Піна стурбували його. — Він немов виріс, став і грізнішим, і лагіднішим, і веселішим, і серйознішим. Як він Саруманові дав відсіч! Адже раніше Саруман стояв вище Гандальфа, він очолював Раду… Хоча, хай мене оліфант вбрикне, якщо я знаю, яка це Рада. Він був Саруманом Білим. А тепер у білому ходить Гандальф.

— Це ти насправді правильно помітив, — згодився Пін. — Але потайливості в ньому менше не стало. От хоч би щодо цієї скляної кулі. Відразу ж було видно: ця знахідка його обрадувала, щось таке він знає чи здогадується. Та нам — ані пари з уст! А це ж я підняв це скельце, не [173] дав йому потонути у багнюці, сам його тягав! «Ану, відцай-но!» — оце й уся подяка! А скельце цікаве. Страшенно важке, між іншим.

Останні слова Пін промовив пошепки, майже безгучно, одними вустами.

— Ага, ось що тебе розпирає, - сказав Меррі. — Перегріне, голубчику, згадай слова Гілдора: у справи мудреців носа не сунь — голову втратиш. Сем це часто повторював…

— Але ж ми бозна-скільки часу тільки тим і займаємось, що втручаємось у справи мудрих. Я готовий ризикнути, аби довідатись, що це за кулька.

— Та спи ти, невгамовний, — розсердився Меррі. — Можеш мені повірити, щодо допитливості жоден Тук не переплюне Брендібоків, але зараз не час…

— Сам знаю. Я просто сказав — цікава штучка, що ж тут такого? Тільки нам її не побачити, як своїх вух: Гандальф над нею трясеться, мов квочка…