– А хто сказав, що воля коштує дешево? – сумно глянула рабиня на Керікла. – Інші життя віддають за один лише подих волі. Життя. А я віддам лише два роки. І залишу для тебе радість. Ти матимеш сина. Може, іноді й мене згадаєш. Ось так… Іншого шляху здобути волю я не бачу. Я не лукавлю перед тобою, все кажу, як є. І… і не торгуюся. О ні. Я просто купляю собі волю.

Керікл дивився на неї як на щось неждане, негадане, несподіване, як на диво, послане йому богами. Вона й раніше йому подобалась, і він потай за нею зітхав, а тепер, після всього почутого, він відчув до неї любов… І в душі молився на неї, благав богів, аби вона не передумала, аби вона…

Та рабиня прагнула волі, як птах неба.

І за волю не торгувалась, платила щедро, надто щедро.

– Ти добрий, ти не обдуриш мене, я відчуваю. Присягнись, що даси мені волю, як тільки я народжу тобі сина.

І він поклявся.

– Ти будеш вільною громадянкою. Боги – свідки моєї клятви. Якщо ж її порушу, то хай впаде на мене страшна кара!

– Я вірю тобі, – і зажурено подивилась на нього, зажурено і ласкаво. – Ти хороший, дарма тебе бояться жінки.

«Я щасливий, що лев колись не відірвав мені голови, – радісно подумав полемарх. – Я такий щасливий».

Вони ще двічі зустрічалися і гомоніли про своє майбутнє. І обом здавалося, що вони знають одне одного давно, що спільне життя у них буде гарне і справедливе.

Полемарх викупив рабиню, витративши на неї всі свої кошти, ще й заборгував у Родона. Рабиня була молодою, здоровою і гарною. Тому й коштувала дорого, надто дорого. Вона мала блакитні, як весняне небо, очі і біляве, як льон, волосся. А що дорого за неї правили, то дарма. За її очі, за її волосся, за її добре серце Керікл ладен був дати будь-яку ціну, і все одно вона здавалася йому дарунком долі.

Звали її Лія.

Через рік народився у них син.

Хлопчик видався-удався міцним і гарним. Від матері успадкував білявий чубчик і блакитні очі. Ймення йому дали Ясон – для батьків він і справді був наче ясне сонечко. Керікл ходив хмільний від щастя. Бо – не вірилось…

А ось Лія для городян все ж залишалась рабинею. Тільки Керікловою. Раз полемарх її викупив, то тепер вона його власна рабиня. Наложниця. Це Лію дуже гнітило, адже ж в полемарха вона не відчувала себе рабинею. У полемарха вона ніби вдруге на світ народилась… А ось на вулиці хоч і не виходь, ольвіополітки сторонились її і на привітання не відповідали. Та Лія терпіла, головне, що вона відчувала себе вільною. І навіть… навіть щасливою… Збулась її мрія про волю. І Керіклова мрія збулась. У нього сім'я, син, добра і ласкава дружина. Лія була тиха, покірна, бо не встигла ще огрубіти у рабстві, не розхлюпала ніжність свого серця… І тепер щедро дарувала Керіклу своє тепло…

І Керікл у відповідь подарував їй волю. Звідтоді Лію стали звати вільновідпущеною. Не повноправною, звичайно, громадянкою, а вільновідпущеною, але й на тім спасибі. Не рабиня вона більше. Тому й була рада. А що їй ті гордовиті погляди ольвіополіток, як вона – вільна!

І на радощах Лія наспівувала простеньку родоську пісеньку про ластівку:

Її ніжний голос дзвенів для Керікла найдавнішою у світі музикою, вона сама здавалася йому чарівною ластівкою, що прилетіла до нього з ясною погодою, принесла на своїх крилах весноньку…

– Ластівочка моя… – говорив він їй в пориві ніжності.

А вона іноді задумувалась, нишком сльози утирала, а то збуджено говорила, аж ковтаючи слова:

– Я – вільна… Боже мій, я – вільна. Чи сниться, чи ні?.. Вільна. Не рабиня, не товар, не худоба. Я людина. Вільновідпущена. Слово яке: вільна-а… У мене чоловік, син… Я не відаю, що таке лімос [16] … Боже мій, я вільна!

Іноді гірко зітхала, задумувалась.

– Але ж скільки людей ще у рабстві. Без надії, без сподівання, без волі… Доблос [17] … Чи зникне коли прокляте рабство? Коли вже людина перестане бути товаром, бидлом? Коли, Керікле, коли?

її голубі очі ставали темними, а погляд робився гострим, ненавидячим. Керікл внутрішньо здригався, бо відчував у ній силу більшу, аніж у собі. Хоч він і чоловік, і воїн…

– Годі, кохана, годі. У тебе сім'я, син. Чого ж тобі ще не вистачає? Скажи, і я все зроблю для тебе, все, аби моя пташечка, моя ластівочка знову щебетала. А за всіх не переболієш.

– Але ж інші у ланцюгах, Керікле, у кайданах.

– Так заведено, – відповідав він, але голос його не був переконливим. – Не нами заведено. Богами. Так було і так буде. На цьому стоїть світ. Раби необхідні.

– Щоб ви на рабах будували своє вільне життя? Щастя? – вигукувала вона знетямлено. – Але ж раби такі люди, як і ви. Не можна своє щастя будувати на сльозах і горі інших.