Він прийшов до неї у біле шатро пізно увечері, як кочовище нарешті вгамувалося і вляглося спати. Ольвія сиділа біля вогнища, що червоними відблисками освітлювало шатро, і, коли він зайшов, схопилась, від її руху хитнулися язички вогню, і вгору, у дірку для диму, сполошено шугнули золотисті іскорки…

– Це… ти?.. – І їй нараз стало важко дихати.

– Я…

Він стояв посеред шатра, розставивши міцні ноги й поклавши руки на широкий пояс, оздоблений золотими бляшками.

– Це я, Ольвіє…

На голові в нього був м'який червоний башлик, поверх куртки накинутий білий грецький плащ, скріплений на грудях золотою фібулою. Примружені його очі були повні гарячого блиску і ще чогось такого, від чого Ольвія мимовільно зіщулилась, наче птаха, котра вгледіла хижака, але погляду свого не відвела, бентежно дивилась у його гарячі очі, тільки руки приклала до грудей, аби стримати серце…

Вона стояла перед ним у білому шовковому платті, на голові мала високий клобук, викладений золотом, з-під якого на спину спадало золотисто-жовте покривало, взута була у м'які гостроносі сап'янці. Довге каштанове волосся вибивалося на груди і піднімалося та опускалося в такт її диханню. Вбрання їй принесла під вечір стара скіф'янка. А ще вона принесла їй золоту діадему грецької роботи, золоті серги і скроневі підвіски, браслети на обидві руки, намисто, сама вона й прикрасила Ольвію.

Ольвія увесь вечір була в напрузі чекання, кожен крок за шатром чи голос здавалися їй його кроком і його голосом, і вона злякано кидалась подалі від входу, намагаючись знайти у шатрі найглухіший куток, де б можна було заховатися. Але кутків у шатрі не було. Збуджено тремтіла і нічого не могла із собою зробити, і від того тремтіння золоті бляшки на платті та підвіски на скронях тоненько і тривожно дзвеніли…

– Яка ти… гарна… – блиснув він зубами і зробив до неї крок.

– Ні, ні… – прошепотіла вона, задкуючи подалі од вогнища, в глиб шатра, де було темніше. – Ні! – крикнула вона злякано, як він зробив до неї ще один крок. – Ні, ні!..

– Коршун завжди схопить перепілку, як би вона не таїлась!..

І з цими словами, зірвавши з голови червоний башлик, він кинув його до її ніг, і вона, не відаючи, що робить, зненацька хитнулась вперед і наступила на той башлик ногою…

– Віддай башлик!.. – І Тапур зробив до неї ще один крок.

– Не віддам!.. Він мій!

– Я заберу його в тебе.

– Спробуй!..

– Ха!.. Ось зараз і заберу.

– А ось і не віддам!

Він ступав до неї м'яко, нечутно, наче підкрадався до здобичі, і на губах його блукала хижувата, хтива усмішка…

А вона непорушно застигла на його червоному башлику – і злякана, і тремтяча, і радісна водночас, – і червоний башлик, що полум'янів у неї під ногою, здавалось, пропікав її всю гарячим, незнаним – і від того страшним – вогнем.

Він зробив ще один скрадливий крок і став біля неї так близько, що від його присутності вона відчула легке тремтіння у всьому гарячому тілі.

– Не підходь!.. – кволо попрохала.

– А я вже підійшов. Віддай башлик!

– Не віддам!.. Не віддам!

А відступати вже не було куди, спиною вона торкнулася білої повсті.

– Тоді я заберу тебе.

Він уже простягнув руки і торкнувся її грудей, і той дотик зовсім затуманив їй голову.

– Не візьмеш… – прошепотіла вона. – Спробуй… спробуй…

А в самої млосно тенькало серце: забере, забере, забере…

Головною вулицею Ольвії легкою і пружною ходою йшов полемарх – високий, худорлявий і завше мовчазний Керікл. Був він у короткій лляній безрукавці, що спускалася йому до колін, підперезаний широким шкіряним поясом із металевою пряжкою. На поясі висів короткий широкий меч з руків'ям із слонової кості в простих шкіряних піхвах, добре вже, щоправда, витертих. «Не зброя красить воїна, а воїн зброю», – любив говорити полемарх і все життя дотримувався цього правила.

Лише білий пишний султан на шоломі вказував, що Керікл не просто воїн, а міський начальник. Про це говорив і знак сонця у нього на грудях, на шкіряній нашивці безрукавки. Голі руки і ноги Керікла були засмаглі до чорноти.

В Ольвії добре знали відважного Керікла і щороку його незмінно переобирали полемархом, як Родона – архонтом. Керікл був вірним Ахатом [15] Родона ще з юнацьких літ, з часів їхньої спільної мандрівки світами, коли вони, молоді обидва і легкі на підйом, забагнувши чужих доріг та чужих вітрів, гайнули у мандри по світах широких. Сівши на торгову трієру, перепливли Понт і, зійшовши на тім березі в Халкедоні, подалися аж у Месопотамію. Де тільки не носило двох молодих еллінів! Скільки чужих доріг вони пройшли, скільки башмаків збили, скількома чужими вітрами були овіяні – не злічити того! Доходили аж до стін Вавилону – набачились див, пригодами наситились та уму-розуму набралися в чужих краях. А скільки тамтешнього люду надивилися, а скільки небезпек на них чигало! Юність свою в походах загартували, небезпеці в лице привчилися дивитись. Добре то вчення для юнака – в чужих краях побувати, гарт здобути і додому вже іншим повернутися – дужим, бувалим й упевненим у собі. Такі мандрівки, та ще здійснені в юності, – не забуваються.

Обличчя Керікл мав жахливе, і городяни так і не звикли до його вражаючих шрамів. Десь під час мандрівок по Месопотамії Керікла збив з ніг поранений лев, що зненацька вискочив на дорогу. Хижак ударив лапою по обличчю Керікла: кігтями вирвав ніздрю, праве око, пошматував щоку. Він би й голову одірвав Керіклу, якби не підоспів Родон… Ось звідтоді між Керіклом і Родоном зав'язалась чоловіча дружба, яка з року в рік міцніла й гартувалась. Керікл вірою і правдою служив Ольвії багато літ і мав за велике щастя, що разом з ним місту служить і його рятівник, друг юності і зрілості архонт Родон.