Івась обняв хлопця.

— Так іди в Україну! Там знайдеш собі щастя. І без жодного куруша! Ти гарний хлопець, роботящий — за тебе перша-ліпша дівчина піде!

— Так і піде! Коли б, як батько, пішов я в похід, то, може, і взяв би яку!

— Чудило ти! Хіба можна своє щастя будувати на чужому горі? Хіба твоя мати щаслива?

— Де там! І досі плаче за Україною!

— От бачиш! Ні, брате, сім’ю треба будувати на любові, на обопільній злагоді, щоб усі були щасливі — і муж, і жінка, і діти. А силою брати — це розбій!

— То що — може, й справді гайнути мені на материну батьківщину? В Мерефу! — Керімові очі загорілися надією.— До дядьків?

— А чом не в мої Лубни? Та й Катрі сказав би, що я живий. Щоб ждала! А дівчата в Лубнах такі ж гарні, як і в Мерефі...

— То, може, разом?— Керім підвів на Івася очі.

— Разом? — здивувався Івась.— Тобто тікати? Але ж мені це не просто. Піймають — заб’ють до смерті і мене, і тебе. Та й зима на носі. А взимку як тікати? Степ голодний, холодний, без’їжний...

Вони надовго замовкли, кожен думаючи про своє. Івась не вперше задумувався про втечу. Бо хто ж із невільників не мріяв будь-що вирватися на волю? І зараз, збуджена словами Керіма, його уява запрацювала в цьому напрямку. Крушачи кайлом ніздрюватий черепашник, він перебирав у мислях різні варіанти втечі. Головне — щасливо добратися до якогось міста, де стоїть військова залога чи є царська адміністрація.

Але як туди добратися, коли не знаєш ні мови, ні шляхів, ні самих міст? За одну ніч не далеко втечеш, а вранці наглядачі виявлять відсутність невільника, доповідять беєві — і той пошле кінну погоню, яка швидко наздожене втікача. Де заховаєшся від переслідувачів у рівному, мов стіл, голому осінньому степу?

І так і сяк розмірковував він, а виходила одна безвихідь. Ніякої надії на успішну втечу!

Про це ж, видно, думав і Керім, бо після тривалої мовчанки, вибравши хвилину, коли нікого поблизу не було, раптом сказав:

— Треба тікати морем!

Івасеві така думка не приходила в голову, і він здивовано підняв брови.

— Морем? На чому і куди ми допливемо морем? Це ще більш непевно, ніж степом. У морі взагалі ніде не. сховаєшся! І як знайдеш на морі шлях?

Керім підійшов до Івася впритул, зашепотів схвильовано:

— Це єдина можливість — морем. Бачиш, нам би тільки перепливти Кірнікітську затоку. А там уже Україна, там, на Прогної, запорожці, на Бузі — флот. Це найближчий і прямий шлях, бо через Перекоп удвічі, а може, і втричі далі... Де взяти судно — це моя турбота. Якийсь каюк чи баркас я знайду. Напрям удень прокладемо по сонцю, а вночі — по зорях. Якийсь час я рибалив і все це знаю... До того ж ніхто зразу не здогадається, що ми втекли морем — спочатку шукатимуть у степу... А поки спохватяться, ми будемо вже далеко або й на тому боці... Про харчі і мови немає: я вже домовився з матір’ю — вона приготує...

— То мати відпускає тебе?

— Атож. Ми вже не раз говорили з нею, щоб я перебрався в Україну, а потім і її забрав би до себе. Нам тут важко жити, і мати вірить, що на батьківщині і їй і нам буде краще.

— Звичайно, буде краще. Як я розумію, тут вас ніщо не тримає.

— То ти згоден? Тоді я буду готуватись...

— Згоден. Готуйся!

Та недарма кажуть: чоловік думає-гадае, а Бог по-своєму повертає.

Вночі раптом подув з України сильний крижаний вітер. Ударив мороз. Почалася рання зима. Степ припорошило снігом, вода в Сарису взялася кригою.

Продрижавши в своїй ямі до ранку, Івась так закляк, що ледве виліз по обледенілій драбині нагору, ледве додибав до каменоломні. Тут його вже чекав з чималим клунком у руках Керім. Глянув на Івася — вжахнувся.

— На тобі лиця немає! Ти посинів увесь! На — вдягайся швидше!— і він витягнув з клунка старою кожуха, шапку та хутряні виступці.— Це батьків одяг. На тебе буде, мабуть, замалий, але іншого немає.

— Дякую, брате,— промовив розчулено Івась.— Справді, такий несподіваний холод — замалим не пропав. Думаю, те, що ми задумали, треба відкласти до тепла.

Він швидко одягнувся, надів шапку, взув виступці. Кожух і справді був замалий, так що застебнутися не було ніякої змоги, а шапка та взуванка — якраз впору.

Стало враз тепліше.

Керім зняв свій пояс — підперезав його. А на вухо шепнув:

— Я згоден з тобою. Втечу треба відкласти до кращих часів. Мороз, вітер, а море сказилося — аж реве! Нічого й думати випливати на човні. Почекаємо до тепла, діждемося кращої погоди.

Тут пролунав різкий Сулейманів голос: “До роботи! До роботи!”, і вони миттю нагнулися, схопили кайла і почали щосили, щоб зігрітися, лупати промерзлий, а тому крихкий ніздрюватий камінь.