— Йорику! — відразу заволав Віл. — Йорику Бернісон!

Поки вони бігли, він чув десь неподалік ричання ведмедя та тріск гілок, а також крики солдатів, яким не поталанило опинитися на його шляху.

Але на допомогу йому прийшов не ведмідь, а ангел — це Балтамос, від відчаю втративши голову, невідомо звідки з'явився на просторі між дітьми й солдатами. Украй здивовані, чоловіки застигли, викотивши очі, й у тому не було нічого дивного — не щодня перед тобою виростає з повітря мерехтливий привид.

Але вони були тренованими вояками, і наступної миті їхні деймони стрибнули на ангела, несамовито виблискуючи іклами в темряві. Під цією психологічною атакою Балтамос схибив: перелякано зойкнув, забив крилами та злетів у темряву. Віл у розпачі спостерігав, як примарна постать його друга та проводиря зникає з поля зору серед гілок.

Ліра дивилися на все це круглими від подиву очима. Минуло лише дві чи три секунди, але цього часу швейцарцям вистачило, щоб перегрупуватися, і їхній командир уже підводив арбалет, тож у Віла не було вибору: він скинув пістолет, охопив рукоятку правою рукою та натиснув на спусковий гачок. Від віддачі його кості болісно занили, але куля влучила чоловікові просто в серце.

Солдата кинуло назад, ніби його брикнув кінь. Одночасно маленькі шпигуни кинулися на двох інших, і не встиг Віл змигнути оком, як вони вже зістрибнули зі своїх бабок на швейцарців. Жінка поцілила в шию, а чоловік — у зап'ястя, і кожен із них миттєво вколов ворога шпорою. Солдати в муці почали хапати ротами повітря, але за секунду виття їхніх деймонів обірвалося — вони наче розчинилися в повітрі, а бездиханні тіла швейцарців упали на землю.

Віл перестрибнув через них, озирнувся та побачив, що слідом щодуху мчать Ліра та Пантелеймон у вигляді лісового кота. «Де ж Ама?» — промайнуло в голові хлопця, але тут він почув збоку тріск кущів. Він смикнув пістолетом, однак, на щастя, встиг роздивитися, що це була маленька селянка. «Сподіваюся, з нею буде все гаразд», — подумав він, підбігаючи до сяючого блідим світлом вікна в тіні куща. Схопивши Ліру за руку, хлопець потягнув її до цього світла. Їхні обличчя були подряпані, одяг роздертий, а ноги — покриті синцями від каменів і коренів, але ж вікно було вже поруч. Нарешті вони вскочили в нього та опинилися в іншому світі, на білому кам'янистому ґрунті, залитому місячним сяйвом. Глибоку тишу тут порушувало лише нескінченне шарудіння комах.

І перше, що зробив Віл, це схопився за живіт, і його знудило — так відреагував організм на смертельний жах, що охопив його. Тепер він убив уже двох людей — навіть якщо не згадувати юнака з Башти Ангелів. Він не хотів цього робити! Його тіло зробило те, що підказав йому інстинкт виживання, і тепер його вивертало. Від стояв на колінах і блював доти, доки його шлунок і серце не спорожніли.

Притиснувши до грудей Пантелеймона та погладжуючи його, Ліра безпомічно спостерігала за тим, що відбувалося.

Нарешті Віл трохи відійшов від шоку та озирнувся. Він побачив, що вони не самотні в цьому світі — маленькі шпигуни також перейшли сюди, а їхні мішки лежали на землі неподалік. Бабки кружляли над скелями, хапаючи мошок, а чоловік тим часом масирував жінці плече. При цьому обоє вони суворо дивилися на дітей. Їхні очі були такими яскравими, а риси обличчя — такими чіткими, що всі їхні почуття були як на долоні, і Віл зрозумів, що хай там ким вони є, вони складають дуже небезпечну пару.

Він сказав Лірі:

— Алетіометр у моєму рюкзаку, бери його.

— О Віле, я й не сподівалася, що ти знайдеш його… Після всього того, що сталося… Ти відшукав батька? Я бачила такий сон, що мені навіть страшно думати про нього, але він, здається, був не зовсім сном, і нам доведеться зробити просто неймовірну річ… Ти врятував алетіометр, приніс його сюди!

Слова злітали в неї з язика так швидко, що навіть вона сама не очікувала на відповіді. Вона почала вертіти алетіометр у руках, погладжуючи важке золото, гладкий кристал та так добре знайомі їй рифлені коліщата.

«Він скаже нам, як полагодити ніж!» — промайнуло в голові Віла.

Але спочатку він поцікавився:

— Із тобою все гаразд? Ти хочеш їсти чи пити?

— Не зна… Так, хочу, але не дуже. Хай там як…

— Нам слід віддалитися від вікна, — промовив Віл, — адже вони можуть знайти його та пройти сюди.

— Так, ти маєш рацію, — відповіла дівчинка, і вони вирушили вгору по схилу. Він ніс рюкзак, а Ліра з щасливим виглядом обіймала пакунок, у якому, як вона знала, лежить алетіометр.

Пройшовши трохи, вони побачили виступ скелі, що створював непогане, зручне сховище, і зупинилися там, спочатку ретельно оглянувши це місце — чи немає там змій. Віл дістав із рюкзака фляжку та сушені фрукти, і вони повечеряли.

Віл тихо сказав:

— Ніж зламався. Навіть не знаю, як це сталося. Пані Кольтер зробила чи сказала щось, і я подумав про свою матір. Від цього ніж смикнувся у мене в руці та… Словом, трапилося щось незвичайне. Але поки ми його не полагодимо, ми не можемо нічого вдіяти. Я не хочу, щоб ті маленькі люди про це знали, адже поки вони гадають, що я можу користуватися ножем, я можу й командувати ними. Я подумав, що ти могла б спитати алетіометр, що нам робити з ножем…