Ліра зазирнула всередину й відразу відсахнулася, її обличчя пополотніло.

— Там чотири… — вона піднесла руку до горла, судорожно ковтнула та продовжила: — Четверо мертвих коней. І мільйони мух…

— Дивись, — підвів руку Віл, — або краще не дивись… Він показував на зарості малини, що оточували город.

В них виднілися людські ноги, одна взута, а друга боса.

Ліра не схотіла дивитися на все це, але Віл підійшов, аби подивитися, чи жива та людина. За хвилину він повернувся, збентежено хитаючи головою.

Галівесп'яни тим часом уже влітали в розчинені двері будинку.

Тіаліс вилетів надвір, наблизився до Віла та промовив:

— Всередині краще пахне.

Потім він знову перелетів через поріг, а Салмакія почала оглядати прибудови.

Віл пішов за шевальє та опинився у великій квадратній кухні. На старомодному комоді був розставлений білий порцеляновий посуд, посеред кухні височів старий сосновий стіл із порізаною ножами стільницею, а на печі стояв холодний чайник. До кухні примикала комора, з якої надходив духмяний аромат яблук. Віл зазирнув туди й побачив закладені яблуками полиці. У всьому будинку стояла гнітюча тиша.

Ліра ледь чутно спитала:

— Віле, чи це світ мертвих?

За мить до того у хлопця промайнула та сама думка, але він сказав:

— Та ні, хіба ти не бачиш? Послухай, ми повинні взяти все, що зможемо нести з собою. Тут є житній хліб, і це добре, бо він легкий. Я також бачив на кухні сир…

Коли вони набрали вдосталь припасів, Віл поклав у шухляду соснового стола золоту монету.

— А що вас дивує? — спитала Ліра, побачивши, як Тіаліс здивовано підвів брову. — Слід завжди платити зате, що береш.

Цієї миті крізь задні двері будинку сірувато-блакитним вихором залетіла Салмакія та приземлилася на стіл.

— Сюди йдуть люди, — промовила вона, — вони озброєні. За кілька хвилин вони будуть тут. А ще тут неподалік палає селище.

Стало чути, як по гравію б'ють важкі чоботи і брязкає метал. Грубий голос віддав якусь команду.

— То нам слід утікати, — сказав Віл.

Він почав водити по повітрю кінчиком ножа і відразу відчув, що щось суттєво змінилося. Лезо, здається, сковзало по дуже гладкій поверхні, схожій на дзеркало, але потім таки заглибилося, і хлопець зробив розріз. Однак повітря було непіддатливим, мов товстенна тканина, і коли Віл зазирнув у Вікно, він розгублено заблимав очима: світ, на який він дивився, був абсолютно таким самим, як той, у котрому вони Стояли.

— Що таке? — спитала Ліра.

Галівесп'яни зазирнули у проріз, але їх тримало на місці Щось більше, ніж просто здивованість. Так само, як повітря Опиралося ножу, щось у цьому вікні опиралося їхнім рухам. Віл змушений був проштовхнутися крізь якусь невидиму стіну та потягти за собою Ліру, а галівесп'яни неспроможні були зробити навіть цього. Тож вони посадили своїх бабок на руки дітям, але, навіть проносячи їх крізь бар'єр між світами, Віл і Ліра відчували, наче якась невидима рука штовхає їх назад. Комахи перелякалися невідомого і тривожно смикали прозорими крилами, а маленькі наїзники почали погладжувати їх по головах і шепотіти їм щось заспокійливе.

Але нарешті вони всі перейшли до нового світу, і Віл відшукав крайки невидимого вікна та зачинив його. Шум та голоси солдатів одразу вщухли.

— Віле! — тривожно промовила Ліра, і хлопець, повернувшись, побачив, що, крім них, у кухні є хтось ще.

Його серце стрибнуло донизу: перед ними стояв той чоловік, котрого він лише десять хвилин тому бачив лежачим у малині з перерізаним від вуха до вуха горлом.

Це був чоловік середнього віку, у своєму житті він явно проводив багато часу на повітрі. Але наразі він був чимось шокований — до нестями, до скам'яніння. Його очі були такими круглими, що повсюди довкола райдужної оболонки було видно білки, і він тремтячою рукою стискував край кухонного стола. Віл був радий побачити, що його горлянка ціла.

Чоловік розтулив рота, щоб щось сказати, але так нічого і не промовив — лише наставив пальця на Віла з Лірою. Ліра заговорила:

— Вибачте нам за те, що ми зайшли до вашого будинку, але ми змушені були втікати від якихось солдатів, що наближувалися. Пробачте, якщо ми налякали вас. Я Ліра, це Віл, а це наші друзі, шевальє Тіаліс і леді Салмакія. Чи не скажете ви нам, як вас звати й де ми знаходимося?

Здавалося, ці слова привели чоловіка до тями, і по його тілу пробігло тремтіння, наче він прокидався від сну.

— Я мертвий, — промовив він. — Я знаю, що лежу на городі мертвий. Але ви живі! Що сталося? Боже мій, мені перерізали горло! Що відбувається?

Коли чоловік сказав: «Я мертвий», Ліра пересунулася за спину Вілові, а Пантелеймон став мишею та кинувся їй на груди. Що ж до галівесп'ян, вони щосили намагалися тримати своїх бабок, адже великі комахи, здавалося, не у змозі були зносити присутність цього чоловіка: вони метушилися по кухні, шукаючи вихід.

Але чоловік їх не помічав — він усе ще намагався зрозуміти, що сталося.