В українській мові далеко більше вживаються прислівники, ніж у російській, де вони часто поступаються перед конструкціями з прийменниками й іменниками на зразок с нетерпением, с удовлетворением, в нерешительности. Наприклад, читаємо: «Нічого ви не знаєте! – нетерпляче перебила вона» (Леся Українка); «Гармаші не відстають, – виглянувши крізь вирву вікна на перехрестя, задоволено промовив Чумаченко» (О. Гончар); «Гафійка раптом почервоніла і нерішуче стояла» (М. Коцюбинський); «У вітринах крамниць Таня заздрісно розглядала красивих, великих ляльок» (О. Копиленко). Однак деякі сучасні автори забувають про це й пишуть: «Олена Іванівна стояла в нерішучості в коридорі»; «Ото лається, собацюга. Де тільки навчився? – із заздрістю сказав Ігор». Розуміється, в цих фразах далеко краще було б написати: «стояла нерішуче в коридорі», «заздрісно (заздро) сказав Ігор».

«Він їв виключно черствий хліб», – читаємо в медичній статті, хоч важко почути щось подібне в живому народному мовленні й класичній літературі, де було б: «Він їв самий черствий хліб» («Він їв тільки черствий хліб»), або, щоб підкреслити сказане: «Він їв самий тільки черствий хліб». Прислівник виключно штучно створене чи скальковане слово, яким надуживають наші науковці й публіцисти, хоч є ще й інші, більш підхожі, природні слова. Крім наведеного вище тільки, є ще винятково («З усіма він чемний і винятково ввічливий». – Я. Баш), суто («Піднести їй на болячку ту суто золоту гіллячку». – І. Котляревський), єдино («Мене судити могли б єдино тільки королі». – Б. Грінченко).

«Кімната була довжиною вісім метрів, шириною чотири й висотою три метри»; «Ставок, глибиною подекуди аж до семи метрів, прикрашає тепер наше місто, що не має річки»: Такі неукраїнські вислови ми читаємо іноді тільки в ділових паперах, а навіть у статтях і в художній літературі. Цих висловів не знає українська народна мова, не знала їх і наша класика, а користувались іншими прислівниками: «Роги по аршину завдовжки, коли не більш» (О. Стороженко); «Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень борода» (Леся Українка); «Яма завглибшки була вже двадцять і два сажні» (І. Франко); «Наша річка, хоч і неабияка там завширшки, проте рибу має» (з живих уст); «Камінь такий завбільшки, як де є хата велика» (казка); «Намисто було завгрубшки як моє» (Словник Б. Грінченка); «Так завдальшки, як до тії греблі, сиділи в очеретах дикі качки» (Словник Б. Грінченка).

Отже, для російських висловів длиной, в длину, шириной, в ширину, высотой, глубиной, величиной, толщиной, на расстоянии маємо українські відповідники – завдовжки, завширшки, заввишки, завглибшки, завбільшки, завтовшки, завгрубшки, завдальшки, яких і слід додержуватися в писемній та усній мові.

Російський вислів на расстоянии може передаватись українською мовою не тільки прислівником завдальшки, а часто й прийменником на та іменником віддаль (віддалення) або відстань: «Тепер обличчя обох були на віддаленні якихось три чверті метра» (І. Ле); «На відстані пострілу» (Українсько–російський словник АН УРСР).

Прислівники доки й доти, поки й поти чуються в фразах як спаровані, взаємозалежні: «Доти лях мутив, доки не наївся» (М. Номис); «Доки на передовій було спокійно, доти й Багіров поводився спокійно» (О. Гончар); «Поти все вередуватиму, аж поки купиш ласощів» (Г. Квітка–Основ'яненко); «Поки Рось зоветься Россю, Дніпро в море ллється, поти серце українське з панським не вживеться» (П. Куліш).

Не слід перемішувати ці спаровані прислівники й ставити доти з поки, а доки з поти, як це часом, хтозна для чого, роблять: «Слава продавця росла й ширилася доти, поки слідчий не поцікавився»; «Я поти ждав її, доки не прийшла аж увечері». Чуття мови підказує неприродність такого сполучення.

Прислівник зараз витискує останнім часом прислівники тепер, нині: «Де гули набої, зараз сміх звучить» (В. Сосюра); «У нас зараз весна» (С. Плачинда). Проте між цими прислівниками є деяка значеннєва різниця.

Українська класика й народне мовлення надають прислівнику зараз вузького значення – «цієї миті, цю хвилину, негайно»: «Ходім зараз до матері» (М, Коцюбинський); «Зараз я піду» (Леся Українка); а коли мовилося про час, що оце триває, користувалися словами тепер, нині: «Не тепер, так у четвер» (приказка); «Не той тепер Миргород, Хорол–річка не та» (П. Тичина); «Герман Гольдкремер устав нині дуже злий» (І. Франко); «Їх смольний дух п'янить мене і нині» (М. Рильський).

У фольклорі трапляються ще й такі прислівники: тепереньки («Ой колись була розкіш–воля, а тепереньки – неволя». – Народна пісня), теперечки «Теперечки дивись, до чого він доживсь». – Л. Глібов), тепера – відповідник до російського теперича й ниньки – відповідник нынче.

З цих прикладів випливає, що й у наведених на початку фразах із сучасної літератури краще було б, якби замість недоречного тут прислівника зараз стояли інші, саме в цьому тексті потрібні слова: «Де гули набої, нині сміх звучить»; «У нас тепер весна».

Читаємо в одному науковому творі: «Така хибна провідна думка автора книжки – зрідні тій плутанині, яка властива людям, що не звільнилися ще від впливів ідеалістичних концепцій». У цій фразі трапився прислівник зрідні, якого нема в українській мові й який є невдалою калькою з російського сродни. Українська мова, щоб передати це поняття, вдається до дієслова з іменником або з прикметником та іменником: бути (доводитися) родичем, бути ріднею, рідний брат (рідна сестра) комусь або чомусь, – чи самим іменником: «Вони йому – родичі: дідового сусіда молотники» (жартівлива приповідка); «його жінка – то рідна сестра відьми!» (з живих уст).